Полісьсе та поліщуки: поліська самобутність на теренах Білорусі

Полісьсе та поліська самобутність на Білорусі

Величезна низовина простягнулася від східної частини Польщі до Брянської області Росії через всю південну Білорусь та північну Україну. Територія цієї низовини називається Полісся, а жителі цього краю називаються поліщуки.

Поліщуки виділяються в особливу групу населення не тільки географічно (за місцем проживання), але й історично, ментально та лінгвістично. Докладніше про Полісьсе...

Автор: Кирило Озимко, 2013 рік, білоруське Полісся

Історично ця земля вперше згадується у Галицько-Волинському літописі 1274 року. Але що ж такого особливого в цьому краї, і чому на ньому зосереджено таку увагу сьогодні?

Справа в тому, що, проживаючи на території різних держав, поліщуки являли собою доволі цілісне населення зі спільною мовою, яку за різними даними відносять чи то до діалектів української, чи до діалектів білоруської, з єдиною культурою, загальним типом забудови будинків.

Наша подорож на Полісся починається з міста Мінськ. Їдемо близько 250 кілометрів на південно-західному напрямку та в'їжджаємо в Брестську область, проїжджаємо північ області, звертаємо на південь, і ось воно - Полісся!

За вікном інша природа, інші хатки, села дедалі дрібніші, все частіше й частіше зустрічаються не селища (дєрєвні), як у Білорусі, а маленькі хутори. Через кожні сто метрів над полем пливе біла лелека, символ мого рідного краю, сонце стає дедалі яскравішим, а термометр в автомобілі вказує, що температура піднялася вище на два градуси в порівнянні з Мінськом.

Заїжджаємо до села, де жила родина моєї бабусі - село Гумніщі Дрогичинського району Брестської області. У нашому будиночку вже ніхто не живе, йдемо в гості до сусідів, вони мене ще пам'ятають: "Живемо так собі, небагато. Робемо в огороді, держимо свіней, курей. Вже стария всі стале. Сен в Бресті живать, дочка в Минску. Внучетка приізжеють до нас. Ходемо в ліс, гребе зберимо, нажаримо".

Готовий посперечатися, не всі білоруси з першого разу зрозуміють цю мікромову. Не розумів раніше і я, поліщук. Коли я приїжджав сюди зовсім ще хлопчиськом і прабабуся була ще жива , вона на мене одного разу образилася: я не зрозумів, що вона мене попросила допомогти, зігнорувавши її прохання.

Ще б пак! У школах Білорусі поліських дітей вчать тільки російській та білоруській мовам, а рідні говірки довидиться лише від своїх предків чути. Ось так цікаво виходить: різні покоління говорять різними мовами й не розуміють один одного. Ну, чи не дивовижний край?

Йдемо до інших селян (звісно, не забувши побажати доброго дня в хату). Тут нам повідали про поліські легенди: русалки, домовики, чорти тощо. Адже поліщуки досі вірять, що в кожній хаті живе свій домовик і вони його всіляко намагаються їх задобрювати. За казанням жителів села Гумніщі, якщо молода дівчина померла, вона стає русалкою, й на язичницьке свято Русаль її можна побачити в полі в білому вбранні. До речі, язичницькі свята тут святкують не менше як християнські: Купальє, Коляда , Русальє відзначають завжди і в кожному селі.

Йдемо до інших сусідів. Тут нас зацікавило питання етнічної приналежності місцевих жителів. І не подумайте, що воно поставло саме по собі: житель цієї хатки, виявляється, колишній вчитель.

Він вже намагався з нами говорити по-російськи: "А що етнос? Ми тутейші, ми себе ніяк не називаємо більше. Тут була Росія, нас називали росіянами, була Польща, називали поляками, українцями, потім БССР, нам сказали, що ми білоруси. Тільки не ми говорили про свою національність, а нам казали! Ось у чому особливість нас, поліщуків. Самі ми себе й поліщуками не називаємо. Просто живемо та й живемо, як Бог дасть. А загалом звісно ми поліщуки. Край-бо Поліссям звуть, ми і поліщуки. Записані білорусами, говоримо по-українськи (сміється). А за українським кордоном ті ж самі люди, але записані українцями. Не надто собі більшовики голову сушили: взяли й робили, що хотіли. Тож не ми обрали свою національність і приналежність до етносу, а вони вибрали, хто ми і звідки (сміється)".

Справа в тому , що при перепису населення в Польщі в 1930-х роках (тоді західна частина Полісся перебувала у складі Другої Речі Посполитої) більшість населення території Полісся назвали себе просто "тутейші", тобто місцеві. Ось так, перебуваючи в центрі Європи, роздерте на частини, залите кров'ю, десятки разів окуповане Полісся зберегло свою самобутність.

Поліщуки себе і донині насилу відносять до якоїсь національності, а хтось і зовсім не відносить, проте поліська мікромова, традиції, пісні, особливий тип забудови та побуту поліщуки й донині зберігають, передаючи з покоління в покоління.

Ось тільки це нове покоління далеко не з великою охотою залишається в селах. А в містах Білорусі нічого цього немає, місто є місто: сучасне, з російською мовою, з етнічно усвідомленим населенням. Як у школі скажуть та виховають.

Див. також: поліський діалект, говірки

Тема: Полісьсе та поліщуки - поліська самобутність на теренах білоруського Полісся

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: