Проблема настільки складна, що вимагає пошуку першопричин. Бо супроводжуючих чинників немало. Запитайте у бабусь під під’їздом. Вони все пояснять: тому що розбещують дітей, тому що ременя не дають, виховують не так... і взагалі – в їхні часи все було по-іншому. Ви знаєте, а доля істини в цьому таки є. Але це не пояснює, які механізми виникнення жорстокості, які її першопричини. Чому ж одні мучать котів, а інші – й мухи не образять, хоча нерідко вони виховуються у одних і тих же батьків. Запитань більше ніж відповідей. Проте шукати рішення потрібно.
Дитяча жорстокість: вік як виправдання
Діти всьому вчаться поступово. І відчувати також. З часом їхні емоції стають складнішими, а вчинки – не такими прозорими. Дитина проходить стадію за стадією, отримує досвід, робить висновки, щось закріплюється і перетворюється на стереотип поведінки, інше – відкидається як непотрібне.
Перші прояви жорстокості – несвідомі. Банально: малюк тягне за волосся маму – вона сміється і пищить від болю, потроху розтискаючи рученята... Що ж ти йому скажеш! Воно таке мале! Але казати треба! Показати, що боляче і чітко, спокійно проговорити: "Мамі боляче! Відпусти! Так не можна робити!" Повторювати цю словесну формулу доведеться багато разів, а, можливо, й вистачить двох-трьох. Залежить від дитини. Але саме на таких маленьких прикладах і формується та чи інша риса, на реакції дорослих та на наслідках вчинків.
Сучасні психологи стверджують, що емпатія (здатність до співчуття) у більшості сучасних дітей починає проявлятися після 7-8 років, і то за сприятливих умов. Чому? А все тому, що сучасні хлопчики та дівчатка, які живуть у часи інформаційно-заповненого простору, дуже чутливі (не співчутливі, а саме чутливі), їхні нерви, ніби оголені дроти. Тому захищаючи власну нервову систему, організм такого малюка нарощує броню і намагається менше відчувати. Своєрідний інстинкт самозбереження.
У будь-якому випадку жахатися жорстокості, забіякуватості, агресивності дітей цього віку не потрібно. А тим більше карати! Але й пускати на самоплив теж не можна. Потрібно працювати з проблемою постійно.
Причини з додатком
Буває жорстокість несвідома (у півторарічного малюка) чи підкреслено свідома (у підлітка, який знущається над першокласником). Це різні види жорстокості, але більшість першопричин у них спільні.
Прояви жорстокості це й природні прояви агресивності і способи дослідження світу, перевірка меж дозволеного (вщипну маму, вона все одно любитиме мене?; вчиню, як останній покидьок, до цього буде комусь діло?) і банальне переживання вікових криз, невміння виражати свої емоції і прагнення будь-як заявити про себе. У підлітка все гіпертрофоване, а інколи й доведене до абсурду: непрожиті емоції накопичилися, внутрішні конфлікти поглибилися, все це шукає виходу. І знаходить... у деструктивних вчинках.
Тут хочеться навести думку київського психолога Світлани Ройз: "Боляче робить той, кому боляче!" Задумайтесь! Не варто відмахуватися: "Який біль? У нього все є, його люблять, з ним панькаються!" Просто зрозумійте: больові пороги у кожного свої. Комусь нестерпним здається ігнорування його істинних бажань (хочу на футбол, а вони примушують вишивати хрестиком, тільки тому, що я дівчинка).
Іншому необхідна увага, справжня! Коли маму цікавлять проблеми і переживання дитини, а не оцінки чи похвали в школі.
Ще іншому важко переносити відсутність свободи. Гіперопіка батьків, яка не дає розвиватися і заважає дихати.
Ну і не можна не брати до уваги, що є багато сімей, в яких дозволяється жорстокість до дітей (і психологічна, і фізична).
Погодьтесь: у житті дітей болю значно більше ніж ми, дорослі, згодні визнавати.
А жорстокість – це протест, захист і просто стереотип (діти не знають, як по-іншому себе поводити).
Більшість дитячих вибриків мають першопричиною... недостаток любові.
Одразу зазначу: тут не йдеться про те, що хтось з батьків не любить дитину! Ви обожнюєте її. Це зрозуміло! Але от як ви доводите це, чи взагалі, намагаєтеся довести? На запитання: "А хіба діти не знають, що ми їх любимо?", відповідаю: "Знають, але не завжди відчувають!" У книзі Гаррі Чемпмена "П’ять мов любові" описано наскільки по-різному ми сприймаємо світ, прояви любові, вчинки та слова інших людей.
Одному потрібно ласки (і від татка теж), інший вважає себе нещасним, бо його не хвалять, третій не вірить у любов батьків без регулярних подарунків (так-так, це дійсно може бути мовою любові!), четвертий вважає, що вічно зайнята матуся не пам’ятає про нього і не любить (його мова "якісний час"), а у п’ятого мова любові – допомога (будь-яка, від домашнього завдання до вирішення глобальних питань світобудови). Так от, якщо ви цілуєте і пестите малюка, якому необхідні подарунки, він буде вже трішки нещасливим. А якщо при цьому ви ще й насміхаєтеся над його "меркантильністю", то образа може бути настільки глибокою, що стане причиною неадекватної поведінки. Рекомендація: вчіть мову дитини. Основний спосіб зрозуміти, чого прагне дитя – подивитися, що він робить для вас.
І знову про агресію
Більшість батьків жахає саме слово "агресія". А між іншим, агресивність – це нормально. Вона була життєво необхідна людині у первісному світі, запорукою її виживання. І зараз теж має право на існування. Головне, навчитися нею керувати. Наприклад, зрілий чоловік виводить агресію на суспільний рівень, перемагає конкурентів у бізнесі, досягає вершин... Чудовий приклад перетворення агресії.
Щоправда, далеко не всі дорослі вміють знаходити такі цивілізовані виходи. Але ж цьому треба вчитися, а вже потім вимагати від дітей.
Крок перший
Визнайте право на негативні емоції та злість: дозвольте собі ці почуття. Відмовляючись від них, ви просто заганяєте їх всередину, де вони ризикують накопичитися і вибухнути. А діти – ваша проекція, інколи пряма, інколи викривлена. Ваші нереалізовані проблеми мають вплив і на них. Пояснюйте дитині: що її почуття – важливі. Всі! І добрі, і "погані", і "дуже злі". Вона має право на них. А от діяти, керуючись тільки ними – не можна.
Крок другий
Шукайте шляхи реалізації агресивних порухів: помірні фізичні навантаження, бойові мистецтва, всілякі борюкання з дитиною (тато – син). Творчість – дуже ефективний метод. Бо ж власну злість можна намалювати, описати, виліпити, зіграти на барабанах... врешті-решт. Тобто ви вчите дитину перетворювати деструктивне навчання у конструктивне.
Крок третій
Учіть проговорювати свої емоції. Не тільки негативні й агресивні, але й позитивні, приємні. Переводячи все у вербальну площину, ви знімаєте гостроту емоції, зменшуєте вагу будь-якої проблеми. "Мені сумно! Я розчарований! Неприємно і боляче, що мене образив хлопчик на майданчику!" – діти вчаться емоційної грамоти. Ваше завдання співчувати, співпереживати! Навіть тоді, коли проблемки дитини здаються смішними.
Взагалі, емоційно грамотна людина рідко буває невиправдано жорстокою чи агресивною. А допомогти дитині стати такою можете лише ви.
Учимося співпереживати
Схильність до емпатії у кожного різна. Є малюки, які ще не вміючи говорити, проявляють всі відтінки співчуття. А є такі, що й після семи років мають труднощі з розумінням чужих емоцій і болю.
Але багато залежить і від оточення. Якщо батьки не дуже чуйні, ділові, логіки за своєю суттю, то й дитина пізніше отримає навики співчуття.
Важливо, щоби дитина бачила різні лінії поведінки. В цьому допоможуть казки, мультики, а в старшому віці – фільми на цю тематику. Добре, якщо ви дивитесь і обговорюєте побачене. Зауважте: не нав’язуєте своє бачення, а ведете діалог! Це допоможе дитині висловити свої почуття, знайти відповіді на питання, які його хвилюють, отримати досвід, побачити батьківські реакції...
Уведіть традицію – допомагати іншим людям. Віддавайте іграшки, одяг, які більше не потрібний, в дитячі будинки. Підтримуйте літніх людей: хай навіть просто перевести через дорогу чи піднести сумку. Без жертовності і надриву. Ви просто робите добрі справи, тому що так прийнято у вашій сім’ї.
Розказуйте про хворих дітей (прочитали в журналі, побачили по телевізору), і хай малюк подумає, як може допомогти: намалювати малюнок чи написати листа, а потім разом з мамою перерахувати гроші на лікування.
Ви повинні демонструвати свої відчуття (не маніпулювати: у мами болить голова, тому їж кашу), а саме проговорювати, що вас турбує. "Мамі потрібно відпочити. Пограйся сам!"
Самі поважайте емоції і почуття інших: "Тато захворів, зробимо йому чаю і погладимо по голові!"
Методів навчання емпатії у вас може бути багато. Головна умова – щирість. Діти відчувають фальш, тому якщо якась рекомендація вам не підходить, не треба її брати до уваги. Знаходьте те, що вам близьке, і дійте. Благо дитини – головний стимул для вас.
Автор: Соломія Поліщук
Публікації
0 comments:
Дописати коментар