РОССИЙСКОЕ ПОЛЕСЬЕ, голядь и полехи: дослідження з Орловщини

Етнологія: балтський та білоруський субстрат в російському Поліссі

У розвідці подано цікавий етнографічний матеріал з так званого Орловського Полісся Росії, що знаходиться поза власне Великим Поліссям на північ од Брянська, в районі міста Козельськ [Козельськ]. Зона розселення полєхів – південний захід сучасної Калузької області Росії, що зветься Орловське або Орловсько-Калузьке Полісся [Орловское, Орловско-Калужское Полесье]. Полєхі, декого з яких у сусідніх селах звуть "літва", вирізняються своєрідною мовою та піснями...

Автор: А. С. Ракитин
Давній балтський субстрат в західному південноросійському етнічному масиві.

Полехи або полєхі - етнотериторіальних група у складі російського народу, що генетично безпосередньо пов'язана з давнім балтійським (литовським) населенням т. зв. області Полісся. Зауважимо, що під Поліссям розуміється зовсім не ландшафтну особливість даної місцевості - переважання лісових масивів над полями, і не історичну область у сучасних державах Білорусії та Україні, жителі якої звуться поліщуками, а, скоріше, район межиріччя Дніпра та Оки, території по річках Витебеть [Вытебень], Болва, Россет, Навля і Десна - тобто трикутник на стику трьох областей Російської Федерації - Калузької, Орловської та Брянської.

У російській літературі етнологічної ніколи не існувало чітко окреслених меж [цього] Полісся, тому зупинимося на загальноприйнятих. Східна ділянка поліського кордону - річка Витебеть до впадання її в р. Жиздра, села Дремова, Думінічі, річка Неруч, село Жерятино - Десна; [північна] – села Ружное, Чичково; південна - по річці Навля. Це так звана етнографічна межа [Орловського] Полісся у "вузькому" розумінні самого досліджуваного поняття.

Розширюють поліські кордони наступні етнографи: Пассек зараховує до [Орловського] Полісся також Брянський і Трубчевський повіти ("Очерки России", IV, стор 26), С. Максимов - Сєвський (Др. і Нов. Росія 1876, № 8, стор 306), Тарачков додає ще й Карачевський. Карпов приплюсовує південно-східну ділянку сучасної Смоленщини: лівий берег Десни і по правому на 27 км у Рославльському повіті після впадіння річки Вотьми - район, що зветься "Кривий Ліс". Власне [до] Калузької губернії Попроцкій (Матеріали за статистикою Росії Калузької губернії, стор.8) відносив Жиздринський, Козельський, Мосальський та Ліхвінський повіти. Як бачимо, межі [Орловського] Полісся дуже неточні, розмиті та узагальнені, що ще більше ускладнює яку-небудь уніфікацію етнологічного дослідження.

У різні історичні періоди в басейні верхньої Оки існували Одоєвське, Воротинське, Білівське, Мосальське, Жиздринське та Козельське князівства [Одоевское, Воротынское, Белевское, Мосальское, Жиздринское, Козельское], котрі потрапили до сфери впливу централізованої влади Москви за великого князя Івана III [Иван Третий].

Унікальність культури полехів полягає, передусім, в її універсальності. Тобто, вона властива не якийсь конкретній культурній рисі, приміром особливості побуту, житла, традиційний костюм, знаряддя сільського господарства, а, певно, всьому одразу.

Історично, починаючи з епохи татарського ярма, Полісся відігравало ту ж саму роль, що й Мещьора [Мещёра, район поблизу міста Володимир-Заліський на Ополлі, сучасне місто Владимир-на-Клязьме ] - у цей глухий, важкодоступний для степовиків, "ведмежий кут", край лісів і боліт, приходило населення з південних степових околиць і, на думку низки істориків, в цьому плані переважали сіверяни.

На малюнку - фрагмент подолу жіночої сорочки (село Подбуж'є [Подбужье], Хвастовічського району Калузької області РФ)

[Орловське] Полісся стало зоною тісного поєднання етнокультурного спадщини східнослов'янських племен в'ятичів (басейн Оки), кривичів (верхнє Подніпров'я та басейн річки Ока) і сіверян (басейни річок Нерусси та Десни), а також найдавнішого дослов'янського населення цих місць – балтомовного племені Голядь.

Трішечки простежується також фінно-угорський пласт, але він не залишив по собі якогось істотного сліду серед місцевої топонімії та гідронімії й, відповідно, не заслуговує на окремий контекстний блок у цій розвідці. Відзначимо, що форпостом між смоленськими кривичами і в'ятичами послужила річка Бринь [Брынь], притока р. Болва, що тече Бринськими лісами. Десна, в районі Брянська, Болдиж [Болдыж] - ліс униз по Десні, лівим узбережжям і по річці Неруса, правили за зустрічну зону поміж сіверянами і в'ятичами (Любавський, Історична географія, стор 56 і 75). Нижче ми докладніше розглянемо деякі з наведених слов'янських або й неслов'янських складових.

Найцікавішим, на наш погляд, залишається дослов'янський балтійський (балтський) пласт, який збагатив матеріальну культуру полехів суттєвими архаїчними слідами, який, при цьому, й до сьогодні спричинює ускладнення при етнографічній класифікації полехів як росіян.

Щоб зрозуміти, які лінгвістичні та генетичні субстрати вплинули на формування етнічної спільноти полехів, розгляньмо головні з них докладніше.

Вперше про плем'я Голядь згадує Іпатіївський літопис під 1147 рік, під час походу чернігівського князя Святослава Ольговича "воювати" смоленські землі, під час якого той захопив частину земель Смоленщини в басейні р.. Протвою, притоці Оки, населених Голядь - "... і шед Святослав' і взя люди Голядь, верх' Поротве ..." - Вказано в хронограф (ПСРЛ, 1962, с. 339). Причому, вже в наступному XIII столітті, літописець іменує Голядь саме "литвою" (1248 р.): "І Михайло Ярославіч' московський убьен' бисть від Литви на Поротве" (ПСРЛ, 1925, с. 38) (мова йде про московському князеві Михайлові Хоробрит , загиблого на Протвою в січі з "литвою", під якою, безумовно, слід розуміти саме Голядь.

Звідки ж з'явилися в цих краях балти? Низка істориків приводять версію про те, що литовська Голядь - нащадки полонених прусської Галіндо, поселених руськими князями в басейні верхньої Оки (Н. М. Карамзін, П. І. Шафарик, П. І. Якобі, В. Т. орють), А ось С. М. Соловйов, Н.П. Барсов, А. А. Шахматов припускають, що Голядь переселилася на Протвою з Галіндо разом з в'ятичів і радимичів, що мали "походження від ляхів".

Московський князь Михаїл Хоробрит мусив знову вирушити на Протвою, де і гине в бою з Литвою. Литва на р. Протвою в середині XIII ст. це - безумовно нащадки Голяді. Таким чином, надійно визначається, що в ХІ-ХІІІ ст. в Західному Підмосков'ї в басейні р.. Протвою проживала Голядь.

Топонімічні дослідження доводять факт, що верхнеокскіе поселення Голядь складають нерозривний частина давнього балтського ареалу. Гідронімів балтського походження на Верхньому Оке не менше, ніж в інших регіонах розселення цього стародавнього етносу. Тому можна з упевненістю відзначити, що стародавні балтські племена аж до слов'янських міграцій населяли землі Верхньої Оки (Сєдов, 1971, с. 99-113; Топоров, 1972а, с. 217-280; 19726, с. 185-224; 1982, з . 3-61; 1988, с. 154-176).

Що стосується власне слов'ян - то їх поява в басейні Верхньої Оки датується приблизно VII-VIII століттями нашої ери.

За Сєдова цікаво і такий поділ гідронімного аналогів: в Верхнеокском регіоні разом з водними назвами балтського походження, відповідними гідроніма посунься і сучасних литовсько-латиських земель, є гідроніми і западнобалтской (пруссько-ятвежско-галіндской) морфології.

Що дивно - пам'ять про автохтонну Голядь в колишніх регіонах її розселення збереглася аж до XIX століття. Калузький краєзнавець В.М. Кашкаров пише, що під містом Мещовском (до речі, іноді іменованому Мещерської) Калузької губернії поблизу села Чортових є гора, на якій за переказами у стародавні часи жив розбійники Голяга, за іншими - Голядь (фольклорна аналогія з Кудеяр). Мав він силою непомірною, на 30 верст кидав свій сокиру. Тут же, в Мещовском повіті, неподалік від сіл Свінухово і Сабельникова, місцеві жителі вказували дві гори, на яких жили два брати-розбійника Голягі, перекидаються один з одним сокирами (Кашкаров, 1901, с. 12-13). Північніше, в Клинсько повіті Московської губернії є село, яка так і називається - Голядь.

У VII-VIII століттях на Верхнє Поочье приходять слов'янські племена, одним з яких були кривичі.

Кривичі - східнослов'янське плем'я, в 859 році з них брали данину варяги. Літописці називають східнослов'янські племена по іменах з IX по XII століття. Існує твердження, що в'ятичі згадуються в останній раз у 1146 році, у зв'язку з початком війни чернігівських князів Володимира та Ізяслава Давидовичів проти великого князя Святослава Ольговича: "Але Святослав, уведав, що Ізяслав Мстиславич наближаючись, ту ніч, убрався як міг, пішов за ліс у Вятичі до Козельськ ...". Кривичі ж по поширеній думці в останній раз фігурують у записі за 1162. У цьому році в Іпатіївському та Воскресенської літописах полоцькі князі названі кривицьке. Однак є й ще один запис у Уваровському списку Московського літописного зводу кінця XV століття. Це - запис 1469, згадуються князя Володимира, яка «... всі землі наші хрести Руську і нашу Словеньскую і Мерьскую і кривицьке Весь, рекши Белозерьскую, і Мурому і Вятичі та інша».

Деякі історики вважають, що кривичі не були плем'ям, вищевказана запис як раз має підтверджувати цю тезу «... кривичі все». Але і тут не обійшлося без суперечок: літописець помилився і мав на увазі плем'я весь (вепсів). Тобто хотів написати «... кривичі і весь ...», посилаючись на малограмотність літописця.

Кривичі ділилися на три групи: смоленську з центром в гніздовий, поблизу своєї племінної столиці - Смоленська, Двінська - з центром у Полоцьку та Псковську, первинним центром якої був Ізборськ. Ряд археологів вважають кривичів, які жили на територіях майбутніх Латвії та Естонії, а також у Полоцькій та Смоленській землях союзом слов'ян і балтів. Археолог Г.В. Штихов у роботі «Кривичі» за 2000 рік, повідомляє, що за результатами топонімічних досліджень водних назв білоруського посунься близько 20% гідронімів віднесені до слов'янських, не набагато менше - до Балтський, решта, дві третини, можуть вважатися як тими, так і іншими. Тут слід врахувати - що гідроніми самі статичні з географічних назв, що зберігають в собі слід глибокої старовини. Раз так - мова стародавнього населення цієї кривицьке провінції можна вважати загальним. Б.А. Рибаков вважає - це мова славянобалтов.

Штихов завершує свою роботу таким висновком: "Необхідно відзначити, що кривичі найменше підходять для того, щоб відносити їх до населення єдиної давньоруської народності, для формування якої необхідних умов у IX-XIII ст. явно не вистачало ... ". Безумовно, частина цієї етнокультурної спільності в той час була знищена тевтонами, частина врятувалася в литовських нетрях і болотах і надалі навіть змогла сформувати на деяких період після татаро-монгольської навали литовська держава від Балтійського до Чорного морів. Тільки от проіснувало воно недовго. «Повість временних літ» про кривичі говорить так: «... іже що сидиш на верх Волги та на верх Двіни і на верх Дніпра ...».

Походження назви племінної спільності «Кривич» пов'язують з ім'ям їх верховного жерця Криве. Про нього скупо повідомляють литовські і прусські джерела (під Пруссією тут варто мати на увазі НЕ пруссів як балтійський народ, а тевтонський орден), яких, починаючи з XIII століття, частково винищили, частково асимілювали німецькі місіонери. Пруси ділилися на одинадцять племен, їхні мови скидалися на литовську. Будучи язичниками, прусси мали свого верховного жерця, який жив у містечку Ромове, що знаходився в Малій Литві, на кордоні з сучасною Калінінградською областю. Так і не зрозуміло - мали на увазі під ім'ям Криве-Крівейто одного жерця або відразу двох. Криве-Крівейто - це цілий ряд поколінь жерців. Хронограф Тевтонського ордена повідомляє, що Криве-Крівейто правили Пруссії, литовцями, лівамі та іншими сусідніми народами.

Крім усього іншого, латиші й донині називають росіян - krievs, а саме слово «Кривич» на певному історичному етапі стало означати брехливого людини, що живе не по правді, а по кривді (несправедливості).

Про колишніх кривицьке поселеннях говорять деякі топоніми: Кривичі - в Гродненській області Білорусі, Крево на Тіхвіне, Кревської на озері Кревської та інші. У «Списку міст руських» серед литовських російських міст є крев камінь.

Таким чином, на основі вищенаведеного блоку, складається думка, про те, що кривичі - це слов'яно-балтської мовний та культурний масив, який влився в білоруську і великоруський народи, залишивши від свого мовного спадщини лише говірка тудовлян на заході Тверської губернії і деякі етнокультурні риси в традиціях полехів.

Як ми вже підкреслювали вище, землі балтів, і почасти близьких їм етнічно кривичів, в XIII столітті піддалися жорстокої експансії з боку агресивного Тевтонського ордену. Лише мудре керівництво князя Міндовга (Міндаугуса) консолідувало розрізнені племена литовські Аукштайтії, Жемайтії (Жмуді), курші, і, власне, литви. Підкреслимо, що сам етнонім «литва» на думку деяких білоруських вчених має фіно-угорський походження (Микола Ермаловіч). Веселу етимологію слова «литва» видає В.Д. Юдін у своїх лекціях з вітчизняної історії: "Білоруси, будучи сусідами литви, виробляють цю назву від слова "лють". Це так, тому що литовські племена, особливо Жмудь, відрізнялася язичницької лютістю, від якої страждали православні українці та білоруси". Чеський учений Шафарик (до речі, один з основоположників ідеї панславізму) вважав, що слово "лютва" перетворилося в "Литву".

Якщо б не харизма Міндовга, тевтонці анексували б і без особливих зусиль поглинули інші балтійські племена. Як тільки тевтонці почали будувати перші замки на річці Німан [Нямунас, Nemunas], їм довелося зіткнутися лоб в лоб з добре організованим опором литовців. З XIV і до початку XVI ст в Прінеманье тривала кривава війна між германцями і литвою.


У 1236 році поблизу міста Шауляй [Šauliai, битва при Сауле] північна частина військ тевтонців [Лівонський Орден]зазнала поразки [від жемайтів, яких очолював князь Вікінтас, Vykintas]. У потужне і міцна держава Литва склалася за наступників князя Міндовга [Міндаугас, Mindaugas], яких звали Гедимін [Гедімінас, Gediminas], Ольгерд [Альгирдас, Algirdas] і Кейстут [Кестутіс, Kęstutis].

Рік 1256 відзначений хрещенням князя Міндовга за католицьким зразком. Однак, будучи формально християнином, Міндовг в глибині душі продовжував залишатися язичником, що дотримується традиційних литовських вірувань. Хроніст пише: "Хрещення було улесливо, тому що в таємниці він не переставав приносити жертви богам своїм литовським, спалював мерців, а коли вийде на полювання і заєць перебіжить дорогу, то вже ні за що не піде до лісу і навіть не посміє зламати (? ) у лісі ". Литовська знать постійно кидалась з католицизму у православ'я, виходячи із загальної народилося, литовської державної кон'юнктури, простий народ сидів в язичництві.

З XIII століття центральна влада в Східній Європі виявилася нерозривно пов'язана з невгамовним прагненням до гегемонії народів великого князівства Литовського. Литва поступово розширює свої кордони на захід і південь, захоплюючи росіяни і майбутні українські землі, просуваючись до Чорного моря. У період з 1200 і 1263 литовці нападали на російські терени 75 разів. У період розквіту (1362-1569 рр. (Люблінська унія)) - литовська держава займало площу в 350 кв миль.


Литва анексувала східнослов'янські території: Гедимін зайняв майже всю Білорусію та українську Волинь, Ольгерд - в 1362 році здобув перемогу поблизу Блакитних Вод на Поділлі і звідси зайняв увесь басейн Дніпра і Дністра. В кінці XIV століття брат Ягайла (Владислава) - Вітовт відкрито втручався у справи Новгорода, Твері, Пскова, Рязані. Син Дмитра Донського Василь (1389-1425) одружився на дочці Вітовта - Софії. Між двома великими князями, російським та литовським, був підписаний договір, за яким кордоном між двох держав послужила притока Оки - Угра. Цікава та обставина, що аж до початку XIX століття землі в Калузькій губернії захід від Угри так і називалися в народі - «литва».

Литовський археолог і історик Марія Гімбутас у своїй праці "Балти. Люди бурштинового моря" вказує, що литовська експансія на схід була спрямована на ті землі, якими, починаючи з доісторичного періоду і до часів кривичів і Голядь, володіли литовські племена.

Незважаючи на всі ці показники, руські землі в складі Великого князівства Литовського в силу провінційної віддаленості від політичного і державного центру майже не зазнали литуанізації, мало ввібрали в себе будь-які елементи литовської культури XV-XVI століть.

Територія Верхньої Оки в межах сучасної Калузької області остаточно увійшла до складу Російської держави в другій половині XVII століття.

Така стисла історія становлення Великого князівства Литовського як держави.

Слідуючи даними передумовам, лінгвісти не припиняють сперечатися: до кого ж відносити населення [цього] російського Полісся - до білорусів або південних росіян? Одним словом, етнографічні кордони між великоросами і білорусами до цих пір не окреслені й викликають полеміку: Шахматов вважає кордоном Десну, Ушаков, Дурново і Соколов - Болву.

На підставі значної участі литовсько-балтського субстрату у формуванні субетносу полехів та інших культурних впливів, яких зазнало населення майбутнього Полісся, можна зазначити, що російське Полісся - це стик культур, де зберіглися реліктові та архаїчні риси побуту, частково властиві литовцям і білорусам, проте, по суті своїй переважно російські.

Насамкінець варто підкреслити, що все вищезазначена історична, археологічна та етнологічна систематика співвідношення полехів до нащадків стародавніх литовців, їхніх зв'язків з білорусами та визначення географічних кордонів області російського Полісся є винятково умовними об'єктами дослідження та в подальшому потребують докладнішого вивчення.

Інформація: Козельський літклуб
Опрацьовання та переклад з російської: Ігор Свірин.

Тема: полехи и российское Полесье

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: