Ятвяги та ятвязьке населення в поліському регіоні.
Ятвяги – потужне колись західно балтійське плем'я, що з початку 1 тисячоліття н.е. та майже до кінця 18 століття населяло східну територію Прусії, відому як Ятвягія або Сувалькія (інакше Судавія, Судовія, Судувія, Дайнова) - сучасне Підляшшя в Польщі.
Особливо активно ятвяги проявили себе в 10-13 століттях, неодноразово атакуючи західні поліські землі, особливо Гродненщину та Волинь. Незважаючи на це, деякі дослідники розглядали ятвягів як корінне населення західної Білорусі, дехто навіть припускав його автохтонність безпосередньо на Поліссі...
Білоруське дослідження "Ятвяги: автохтони або прибульці з Заходу?"
Автор: Gedygold
Останнім часом "ятвяги" дістали надзвичайну популярність серед людей, що цікавляться білоруською історією. Досить зазирнути в інтернет, аби побачити величезну кількість сайтів, присвячених цій тематиці. Однак таке розмаїття несе і певну небезпеку для непідготовленого читача. Дійсно, буває досить складно відрізнити коректну та обґрунтовану інформацію від чергових міфів і тез, вигаданих хворою фантазією автора, який до того ж видає свої ідеї за єдині вірні у світі. Такий стан речей не можна вважати природним, у зв'язку з чим я спробую сформулювати своє бачення цієї проблеми, спираючись на наявні джерела і звичайну логіку.
Мабуть, уперше ятвяги вийшли на міжнародну арену в 2 століття н.е. завдяки твору грецького географа на ім'я Клавдій Птолемей [Κλαύδιος Πτολεμαіος], який виокремлював племена на ім'я судини та галінди (пізніше суди та голядь). У руських джерелах ятвяги з'являються в 10 столітті. Так, серед послів від Русі до Візантії 944 року згадується "Ятвяг від Гуннара", що трактується деякими дослідниками, як знак залежності частини ятвягів від Русі. Правду кажучи, гіпотез щодо цього можна придумати чимало, до того ж найрізноманітніших (наприклад, що цей ятвяги міг просто входити до дружини Гуннара), проте всі вони є недоведеними.
Наступного разу ятвяги згадуються у зв'язку з походом на них князя Володимира, який відбувся в 983 р. Згадка про цей похід, як і про низку інших, міститься у "Повісті временних літ". Більш цікава інформація міститься в Київському літописі, який є складовою частиною Іпатіївському літописного зводу. Так, під 1196 роком літописець записує, що галицько-волинський князь Роман Мстиславович пішов на ятвягів, аби помститися за напад на його землі. Звідси робиться висновок, що ятвяги вже в кінці 12 століття здійснювали походи на Волинь. Однак, можливо, ця теза є хибною, адже не піддається логічному поясненню. Справа в тому, що сенсу ятвягам йти на Волинь, щоб спалити тільки одну волость/землю (а літописець використовує саме одиночний число), не було, особливо якщо звернути увагу, що кордони Галицько-Волинського князівства на той час сягали Німану (згадайте хоча б Каменецьку вежу , засновану волинським князем Володимиром). Дійсно, у Волковиському районі Білорусі в 12-13 століттях існував приватний замок біля сучасного села Мсцібава. А в джерелах, що відносяться до Галицько-Волинського князівства, під 1202 роком згадується боярин Мсцібог. Теза про те, що похід 1196 обмежувався територією басейну Німану, побічно підтверджується і відомостями Галицько-Волинського літопису, який стверджує, що в 1205 році литовці й ятвяги атакували околиці м. Турийськ, який локалізується біля однойменного села Щучинського району.
З часом ятвязька експансія набуває ширшого розмаху (або ж просто більше відбивається в письмових джерелах). Так, під 1227-1228 рр.. ятвяги спустошують околиці Бреста, однак, були розбиті, в результаті чого загинули ятвязькі князі, імена яких збереглися, як Шутр Мандунич та Сцегут Зібрович. У 1248 ятвяги воювали околиці польських міст Ахожа і Бусовна, однак, були розбиті братом Данила Галицького Васильком. До речі, він же знищив князів Ятвягії Барута і Соманда, які пустошили Поліську землю.
Таким чином, можна підтримати висновок Г. Штихова про те, що в 12-13 століттях територія басейну Верхнього Німану належало Галицько-Волинському князівству і не могла населятися ятвягами, оскільки ті сприймали її як ворожу територію і один із засобів воєнної здобичі. Дійсно, Надніманські міста (Гродно, Новогрудок, Слонім, Волковиськ та інші), згідно з письмовими джерелами належали слов'янським князям, які підпорядковувалися галицько-волинським володарям або й самі належали до них. При цьому писемні джерела досить добре підкріплюються археологічними даними з розкопок німанських міст, де до 13 століття домінують слов'янські речі. Наводити тут ці матеріали немає сенсу, адже кому цікаво, може подивитися відповідні роботи, насичені великою кількістю фактологічного матеріалу. (Я. Звяруга. Верхнее Понёманье в IX-XIII вв. Мн., 1989; Ф. Гуревич. Древний Новогрудок. Л.,1981; Ф. Гуревич. Древности белорусского Понёманья. М.,Л., 1962.).
Тепер слід звернутися до археологічних пам'яток, залишених власне ятвязьким населенням. На півночі Беластоцького і у Сувалському воєводстві (сучасна Польща) знаходиться більшість населених пунктів, згаданих у Галицько-Волинському літописі й польських хроніках під час походів руських і польських князів на територію ятвягів (детальніше див. Г. Штихов. "Ятвяги по Ипатьевскому летописному своду", Lietuvos Arhealogija. Т.21.). На цих же територіях відбулося утворення самих ятвягів і становлення їхньої культури. Саме тут у 5-6 століть з'являються властиві ятвягам кам'яні кургани. Тепер подивимося на територію білоруського Понімання.
Справді, на території білоруського Понімання дослідниками виявлено і досліджено велику кількість кам'яних курганів та ґрунтових кам'яних могильників (з 13 ст. відбувається зміна курганів ґрунтовими могилами). Варто навести трохи статистичних даних (фактуру для аналізу взято з книги "Квятковская О. "Ятвяжские могильники Беларуси", Вільнюс, 1998.). Щучинський район - 21 могильник, Каменецький - 16, Вороновський - 15, Зельвенський - 15, Ів'євський - 11, Слонімський - 10, Волковиський - 8, Лідський - 6, Свіслоцький - 4, Дятловський - 3. Однак, самий серед них немає жодного могильника, який датувався б періодом раніше, ніж кінець 11 століття! Більше того, переважна кількість могильників має значно пізніше датування. Археологічний матеріал могильника Апонавци (Вороновський район) датується к. 12 - поч. 15 ст.; у Білиці (Лідський район) - к. 14 - 16 ст.; Вензавщизна (Щучинський район) - к. 12 - 16 ст.; Вороб'ї (Щучинський район) 14-16 ст.; Дварчани (Вороновський район) - к. 12 - поч. 15 ст.; Куклі (Вороновський район) - 13 - 15 ст.; Клепачі (Слонімський район) - 14-16 ст. ; Новосілки (Зельвенський район) - 16 ст.; Первомайське (Щучинський район) - 15-16 ст.; Падрость (Волковиський район) - 11 - 12 ст.; Пузелі (Вороновський район) - к. 12 - поч. 15 ст.
Очевидно, що домінують більш пізні могильники. Але й найбільш ранні (11-12 ст.) з'явилися на 6 століть пізніше, за ятвязькі ж могильники, але з території Польщі. Вочевидь, ятвязькі археологічні пам'ятки на території білоруського Понімання залишило НЕ автохтонне населення, адже зовсім не спостерігається спадковості. Тут слід нагадати, що більшість пам'яток культури східно-литовських курганів на території Білорусі виникли ще в 5-7 ст. і продовжували функціонувати до 12-13 століть. Те ж саме стосується і пам'яток, залишених аукштайтами. Більшість із них (Пакальнішкяй, Кремала, Абяляй і десятки інших) існували протягом 1000 років (5-15 століття), а в деяких випадках і пізніше.
Цікаво, що археологічні джерела добре підтверджуються письмовими. Дійсно, після утворення в Прибалтиці Німецького ордену та централізації польських князівств ятвяги та пруси були змушені переселятися зі своєї батьківщини на Схід. Так, за Галицько-Волинському літописом 1276 року князь Трайдяніс [Traidenis, Тройден] прийняв пруських переселенців і поселив їх в околицях міст Гродно та Слонім.
Петро Дузбург [Petri de Dusburg] також ілюструє в своїй Пруській Хроніці [Chronicon terrae Prussiae] таку ж ситуацію. Потужний нобіль Скумант з землі Красіма вів довгу й наполегливу боротьбу з німцями, проте змушений був разом з усією челяддю, слугами й васалами піти на Русь, звідки він, правда, через деякий час поїхав назад і, прийнявши християнства, дав початок пруському родові Скумандів , нащадок якого - Дітріх Скуманд володів селом Дітрихсдорф.
Великий князь Вітаутас [Vytautas, Вітовт] також заохочував переселення нащадків західнобалтійських племен (див. литвины на Полесье). Так, після війни з Орденом 1409-1410 рр. він передав прусам у володіння Радуньську землю. Про це ж свідчить і існування навіть в кінці 18 століття Барцянського староства, яке було заселене пруськими й барцянськими колоністами.
Однак, навряд чи всі переселення сталися добровільно. Побічно про це свідчать письмові згадування. Так, в околицях Радуні існувала пруська колонія Сколва, яка могла утворитися, швидше за все, в результаті походу князя Кястутіса [Kęstutis, Кейстут] й Альгірдаса [Algirdas, Ольгерд] на землю Скалонія [Skalva] у 1365 році.
Напевно, щось подібне відбувалося і в епоху походів на ятвягів галицько-волинських і литовських князів. На користь цієї гіпотези побічно свідчать дані археології. Так, з перерахованих вище могильників тільки три мають багатий інвентар (великий % займають речі з срібла, іноді навіть з елементами позолоти), характерний для пруської та ятвязької знаті. Це могильники Вензавщизна (Щучинського району), Куклі (Вороновський район), Куклі (Вороновський район). Схожа ситуація проглядається, але в набагато більш яскравому вигляді, і на території сучасної Литви. Так, полишені пруським переселенцями могильники Павілкіс, Баріне, Марвеле, Мастейкяй, Тулпякеміс відрізняються надзвичайно великим % поховань, де зустрічаються срібні речі та зброя, що свідчить про привілейоване походження переселенців. Більша ж частина ятвязьких могильників на території білоруського Понімання досить бідні (особливо це стосується поховань 12-13 століть), що дозволяє зробити висновок про низький соціальний статус переселенців. При цьому всі три багаті кладовища виникли в кінці 12 або на початку 13 ст. і компактно розміщуються на правобережжі Німану, неподалік від кордону первісного ареалу ятвягів і власне литовців. У той же час більшість бідних могильників концентруються навколо великих адміністративних і військових центрів Понімання, таких як Слонім, Гродно, Щучин, Волковиськ, Кам'янець. Між цими ареалами залишаються величезні пустирі, де археологічний матеріал, пов'язаний з ятвягами, не проглядається, що наводить на думку про адміністративний характер переселення (місце вибирали не самі переселенці, а власники цих територій).
Підводячи підсумки, можна відзначити, що сучасний стан джерел дозволяє стверджувати, що ятвязьке населення на території білоруського Понімання не можна вважати автохтонним, що підтверджують письмові й археологічні дані. Ці пам'яти треба пов'язувати з переселенцями з власне ятвязької території (північ Белосточчини й Сувалкавське воєводство сучасної Польщі). Переселення могло бути як добровільне, так і примусове. Найбільша хвиля ятвязьких переселенців припадає на 13 століття, коли посилюється тиск з боку Німецького ордена, польських і руських князівств. На Сході ця хвиля, йдучи вздовж Німану і Березини сягає околиць Радошковічей, Воложин, Івенца, де присутність ятвязького населення підтверджується наявністю відповідної топоніміки (Кукелі, Пузелі, Вазгелы, Дзікшняны, Вайтэлі, Дайнова, Ятвезь, Бакшты та інші).
Переклад з білоруської, примітки ІЦ Полісся, оригінал публікації білоруською авторства Gedygold можна прочитати тут.
Інші відомі назви ятвягів: jatviagi, jatviazi, jacviagi, jacvingi, jadzvingi, jatvezen, jaćwingowie, яцьвягі, sūdoviai. На Галичині, в Мостиському районі Львівщини, досі існує село Ятвяги.
Публікації
2 comments:
ятвяги круте племья було
очень интересная история у этих йотвингов.......
Дописати коментар