ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ Полісся: весільні пісні, вітання, шлюбні ритуали

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України.

Твір на тему: весільні обряди, українські весільні поздоровлення та привітання, весільні зачіски і сукні, українські весільні пісні на Поліссі.

Матеріали до української етнології: збірник наукових праць, випуск №4 за 2004 р.Центральне Полісся в контексті етноареалогії (за матеріалами весільної обрядовості).Автор - Ірина Несен, Київ.

Упродовж ХХ ст. процес вивчення весільного обряду українців пройшов шлях від розуміння його як синтетичного образу, створеного шляхом об'єднання дійств, побутуючих у різних місцевостях, до науково обгрунтованих регіональних підтипів загальноукраїнського ритуалу: 1. До таких в сучасній українській етнології віднесено центральноукраїнський, південноукраїнський, поліський та карпатський весільні варіанти 2. Серед означених територій Полісся сучасною наукою визнане найбільш архаїчним осередком збереження весільної реалії. Однак, остаточно не вирішеними тут лишилися питання інваріантної схеми місцевого весілля, а також суцільність і однорідність побутування певного варіанту дійства на тлі регіону. Для з’ясування окресленого кола проблем найбільш ефективним є ареальний метод дослідження та його послідовне використання на синхронному та діахронному рівнях. Його застосування дозволяє автору дослідження стверджувати, що Українське Полісся, як територія побутування певної моделі весільного ритуалу, членується на три головних частини – Східну, Центральну і Західну.
Далі - повний текст розвідки про історичні поліські весільні обряди та ритуали.

Системне дослідження місцевого шлюбного дійства засвідчує існування на теренах Центрального Полісся низки ареалів та мікроареалів, де святкова реалія зі сталим структурним ядром має варіативні форми розгортання композиції, що створює враження поступового перетікання обрядового дійства із одного ансамблю в інший. Жодне етноритуальне явище не виникає раптово на певній території, а поступово накопичується, врешті стаючи панівним. Це характерно не лише для напрямку “північ-південь”, а й “захід-схід”. Особливо відчутною ця тенденція є на вододілах або у так званих перехідних зонах. Згадані ареали локалізуються відповідно у східній, північній, південній та західній частинах регіону. Західний ареал поширюється на територію межиріччя Уборті й Горині, охоплює західну частину Олевського, Рокитнівський, Сарненський, Дубровицький, північну частину Костопільського та Березнівського районів. Східний ареал (Київське Полісся) займає територію між Дніпром та м. Народичами, охоплює північні райони сучасної Київської області (Чорнобильський, Поліський, Іванківський, більшу частина Вишгородського) і східну частину Народицького, приблизно до м. Народичі. На півдні він обмежений руслом Тетерева.

Північний та південний ареали розмежовані умовною лінією: Костопіль – Березне – Емільчине – Мокляки (Ем. Ж.) – Володар-Волинський – Малин – Бородянка – Вишгород. При цьому місцевий весільний обряд північного ареалу синтезував елементи, властиві всій північній частині Центрального Полісся. Ареал на заході обмежений Убортю, на сході межує з Київським Поліссям. Південний ареал займає територію, розташовану на південь від згадуваної умовної лінії Костопіль – Березне – Емільчине – Мокляки – Володар-Волинський – Малин – Бородянка – Вишгород до умовної лінії Рівне – Новоград-Волинський – Житомир – Радомишль – Козичанка (Мак. К.) – Київ. Охоплює частину Рівненщини (південь Костопільського та Березнівського р-нів), Житомирщини (північ Новоград-Волинського, південь Емільчинського, Володар-Волинського, Черняхівський, Радомишльський райони) та Київщини (південна частина Вишгородського, Бородянський та Макарівський район). Ареальні характеристики визначаються низкою параметрів, які засвідчують спорідненість місцевого шлюбного дійства з південноволинським, подільським та наддніпрянським. Весілля південного ареалу зберігає низку спільних явищ і, водночас, умовно розпадається на західну, центральну та східну частини (мікроареали). Західний мікроареал між Рівним і Корцем та Костополем і Березним. Центральний – між лініями Емільчине – Володар-Волинський – Малин; Новоград-Волинський – Житомир – Радомишль. Східний – локалізується у межиріччі Ірпеня та Тетерева. В кожному із них спостерігається побутування як північних, так і південних тенденцій. Тобто південно-західна частина Центрального Полісся тяжіє до тенденцій північної Рівненщини, а південно-східна – до північної Київщини. В кожному із чотирьох визначених ареалів ритуальне дійство чітко виявляє варіативність в структурному, атрибутивному, термінологічному та інших відношеннях.

Критеріями для визначення ареальних особливостей весілля є насамперед порівняльний аналіз схем розгортання головних моментів дійства. Так, відома в Україні тричленна весільна композиція, в Центральному Поліссі має кілька прочитань. Передшлюбна частина тут повсюдно розвинена. Однак, на півночі спостерігаємо чітку відокремленість її складових. На півдні, а часом і на сході етап сватових переговорів і святкування шлюбної угоди фактично злиті: що імовірно обумовлено зміною світоглядних засад щодо вибору пари: “Як дівка к’ягиня, а хлопець – кавалєр (пара, що зустрічається), то могли і зразу запить, а як вагались, то запивали назавтра” (с. Вишевичі Рад. Ж.). На заході таке святкування і нині пам`ятають у формах малого (без музик) – "запоїни", “запітки” та великого (з музиками) – “свачини” (Олевський р-н), “сватини” (Рокитнівський р-н). Слід зауважити, що більшість наведених термінів, не є чіткими відповідниками певних етапів. Термін “сватання”, приміром, в місцевій говірці майже не вживається. Цей момент інколи визначається як “запоїни” і пов’язується з питтям “першої чарки” на знак початкової згоди молодої. Завершенням передвесільної частини в цьому випадку є “змовини”, на яких остаточно підтверджується рішення про шлюб (с. Крупове Дубр. Р.). У регіональній говірці “змовини” часом заміняються “заручинами” (Олевський р-н). У зв’язку із завершенням передшлюбних переговорів у регіоні спорадично фіксується локальний звичай носіння “снєдання” молодій свекрухою або нареченим (Олевський р-н).

Весільні обряди з хлібом, як провідний мотив початкової частини весілля, також позначені окремими відмінностями на осі “схід-захід”. Якщо на заході регіону хліб у ході сватання лише міняють, так і не розрізаючи до завершення весілля, то на сході – його ділять обов`язково, принаймні під час змовин. Тут споживання сватового хліба неодруженою молоддю має сприяти швидшому вибору нею пари у ближчому майбутньому. При цьому хліб, принесений сватами, розрізала і роздавала сама молода. Отже, хліб цей мав яскраво виражений приворотний характер: “На змовінах хліб сватовий трохи лишали, старії вийшли, а тоді дівки прийдуть і його ламають, хватають, котра швидше заміж піде” (с. Тараси Пол. К.). “Як молодий первий окраєць возьме собі, то будуть дівки його цілий вік цілувать, тому треба, шоб молода вперод ухватила, а то вон буде шляцця” (с. Сукачі Ів. К.). На Житомирському Поліссі ці дві тенденції виявляються у спорадичному (розпорошеному) вигляді.

До варіативних слід віднести й знакове виявлення згоди висватуваною дівчиною. На більшій частині регіону позитивною відповіддю вважалось прийняття нею чарки з рук молодого, супроводжуване фразою: “На здоров’я” із наступним питтям могорича усіма присутніми за круговою схемою. Цілком оригінальним і не описаним в українських етнологічних працях є локально поширений у північному ареалі звичай прийняття молодою на знак згоди пари нових постолів від молодого, який зафіксовано автором на межі Овруцького та Народицького районів: “Молодий прійдє і постола шібає. Як дівка пріймає, то будє согласна, а нє, то казала: “Не шурай, не булай і своє лапті забірай” і гарбуза віносили” (с. Гуничі Ов. Ж.).

Також невідомим локальним знаком згоди у південному ареалі було виймання дівчиною зубами корку із пляшки, принесеної сватами (Радомишльський, Черняхівський р-ни). Найчастіше відмовою сватам було повернення їхнього хліба або мовчання молодої під час звертання до неї. На заході негативним знаком вважалося сидіння дівчини на лаві, а на півдні – “давання гарбуза”, поширене повсюдно в Україні.

У межиріччі Случі й Стиру чітко фіксується побутування окремого етапного періоду підготовки молодою посагу лише після завершення передшлюбного циклу. У місцевій структурі він подекуди має спеціальну назву – “мира” – вимірювання родичками молодої розмірів усіх вживаних на весіллі тканин та одягу, які необхідно виготовити (с. Кричільськ, Клесів Сарн. Р.). У той час, як на сході збереглися місцеві звичаї, за якими хлопець сватав дівку лише після дарування йому сорочки і гуляння у ній.

Аналізуючи характер передшлюбних зібрань, ми також спостерігаємо їх ареально диференційовані особливості. На всій північній частині регіону вони мали родовий характер. Тут побутувала традиція носіння пирогів молодим і кількома його родичами до молодої з одноіменною назвою етапу. Тут крім відомих в етнологічній літературі лексем (“свачини”, “пироги”) фіксуємо невідомі терміни – “заігрини” (село Орв’яниця Дубр. Р.), “заїрини” (село Крупове Дубр. Р.). Останні пов’язувались із прикрашанням (“рядінням”) короваю барвінком, “дерезою”, “шовковою травою”, калиною. Етимологія назви, очевидно, пов’язана з коренем їр, від якого на думку О. Потебні, походить і слово “рай” – “ірій”.3 В нашому випадку “заїрини” – перетворення випеченого весільного хліба на рай через оздоблення його різними рослинами. У білорусів “їрник” – діалектна назва явора 4. “Заігрини” означають початок власне весільного дійства.

На півдні, напередодні шлюбу, найчастіше відбувалося частування при випеченому короваї. На сході регіону фіксуємо надзвичайну варіантність назв і змістових акцентів щодо передвесільних зібрань молоді та роду взагалі, про що йшлося вище. В цьому сенсі найбільш яскраве і самостійне обрядове звучання мали “заручини”. На тлі Центрального Полісся лише тут цей етап існує цілком автономно від “змовин”, пов’язаний iз передвесільним посадом молодих і виступає прологом весілля зі специфічними обрядодіями, серед яких бачимо годування молодих у коморі: “Свати першими сідають за стол, а молодих в комору вели їсти, а потім уже садили за стол” (с. Діброва Пол. К,). У переддень весілля тут також дарували чоботи, або пришивали квітку до одягу молодому. Виокремленість дарування купованого взуття в окремий етап, характерна для південної частини Київського Полісся, імовірно, обумовлена насамперед торгово-економічною ситуацією у краї. Щодо відомого в етнологічних працях “дівич-вечора” зазначимо, що згадана назва в регіоні практично ніде не фіксується і видається дещо штучною. Критерієм реального побутування у місцевій сільській традиції етапу з такою назвою можуть бути визнані відповідні пісенні тексти. Останні фіксуються лише на південно-західній околиці Києва (Макарівський р-н). Етап відбувався у суботу, був пов’язаний з виготовленням весільного деревця, що у піснях порівнювалося з процесом зведення будівлі, а сам вечір визначений текстами як “дивен”.

В ході дійства “дівич-вечор” трансформувався у етап “чоботи”, коли у хаті нареченої з’являвся молодий з боярами і, відповідно, з подарунками (с. Козичанка Макар. К.). Звертає на себе увагу також наявність у етапах передшлюбної підготовки теми обмивання молодих, відсутньої у інших розглянутих ареалах. Такими є “митвини” (с. Чайківка Рад. Ж.). Цей момент відображено в окремих піснях:
“Мамонько-голубонько
Змий мені голівоньку
Змию, донечко, змию
З суботи на неділю
Да й заплету кісоньку
Й начешу начісоньку
Начешу начісоньку
На чужу сторіноньку
Йа в неділю не буду
Бо поїдеш до шлюбу” (село Комарівка Макарівський район Київської області)

Запрошення на весілля не завжди мало структурно виокремлений характер. В західному ареалі склад присутніх на весіллі визначався часом іще під час “свачин” (“Хто на змовінах гуляє, той і на весіллі”, Олевський р-н), або у момент запрошення “на коровай”. В інших частинах регіону молода найчастіше запрошувала рід у переддень шлюбу. Однак, на півночі запрошення відбувалось уже після одягання на неї весільного вінка. Південний ареал репрезентує поєднання запрошення з додатковими локальними актами. Це, зокрема, передвесільне збирання стрічок у подруг молодою зі старшою дружкою.

Шлюбна частина ритуалу також містить чимало ареально регламентованих прочитань. Ключовим моментом таких особливостей є поняття початку весілля. Він найчастіше пов`язувався тут із виготовленням основних атрибутів. В західному ареалі останнє здійснювалось найчастіше в неділю у послідовності “коровай – гілки (“шишки”) – свічка”. У північному ареалі визначена послідовність зберігається, однак деревце виготовляється як окремий атрибут, а не як частина короваю. Його “виття” не виокремлюється в окремий етап зі спеціальною назвою, а відбувається у межах коровайного етапу. На Київському Поліссі початком шлюбної частини вважалось виготовлення весільного деревця. Така тенденція відзначена в Чорнобильському, Іванківському, Поліському районах, простежується в напрямку Житомирщини і зникає лише за Народичами. Навіть рубання деревця в регіоні здійснювалось саме в цей день: “В нєдєлю, як молоді пойдут до вєнца, тогди в обох хатах в’ють вілце дівки. У саду прамо в нєдєлю вішню вірубалі, на свальбу вілце рубать не грех” (с. Блідча, Феневичі, Старовичі Ів. К.). Випікання короваю в східному ареалі завжди займає проміжну позицію між передвесільною і власне весільною частинами ритуалу й відбувається у переддень шлюбу. На півдні регіону шлюбна частина розпочиналася вінчанням, що відповідає і загальноукраїнській традиції, а виготовлення усіх атрибутів відбувається у попередні кілька днів. Ця особливість спостерігається від південної частини Вишгородського району і продовжується далі на південь. Отже, у південному ареалі, на відміну від інших, підготовка до шлюбу тривала упродовж кількох днів, захоплюючи п’ятницю (Бородянський, Макарівський, Радомишльський, Черняхівський, Новоград-Волинський р-ни). Відображена вона і у пісенних текстах: “П’ятниця калачниця, а субота коровайниця...” або:
“Ой, сосонка
Літо і зиму зелена
Я в п’ятницю
Була дівчина весела...”
В цей день випікали порційне печиво, яким, зокрема, просили на весілля: “У п’ятницю молода кличе на весілля, а її мати кличе жінок “на верчі”” (с. Козинці Бор. К.).
Розглянемо детальніше усі складові визначеної композиційної послідовності. Насамперед зазначимо, що Центральне Полісся є зоною поширення коровайного обряду. На взаємообумовленість моментів початку шлюбу і виготовлення короваю, а також завершення першого та розподілу останнього у білоруській весільній традиції, свого часу звернув увагу М. Нікольський 5. З лівого берега Уборті і далі на захід спостерігаємо традицію випікання одного короваю в молодого (Олевський, Рокитнівський р-ни). Зростання короваю, що печеться, забезпечували хлопчики-“бобри”. Діти тут запрошували і на коровай, а отже, і на весілля. Місцевий тип короваю високий, з непарною кількістю гілок – “шишок” – від 3 (Олевський р-н) до 15 (Сарненський р-н) або весільним деревцем – “квіткою” (Рокитнівський р-н). Коровай молодого далеко не завжди є спільним. Такий варіант дійсно спостерігаємо у межиріччі Случі й Стиру, де відбувається зміна загальної композиції весільного дійства, характерна для Центрального Полісся. Етап “перезви” (“перезову”) тут входить у структуру шлюбної частини. Саме в його межах виконується розподіл короваю молодого. У межиріччі Уборті та Случі існування короваю лише у молодого обумовлює появу інших видів ритуальної їжі аналогічного коду в молодої. Так, в басейні Середньої Уборті ритуальна страва молодої – квас (з ячменю, груш). У цьому сенсі показово, що “квас” у верхніх лужичан є терміном синонімічним весіллю (“kwas”) 6. У верхів’ях Уборті, Случі та Горині на тлі побутування двох короваїв рудиментарно існують традиції, що засвідчують не надто давню появу практики виготовлення короваю і у молодої. Так, на півночі Хмельниччини, яка історично була південною околицею Волинської землі, знаходимо натяки на існування у давнину лише одного короваю, у молодого: “Хоч у молодої також випікали коровай, але коровайниці від молодого з тичками оздобленими вінком (конями), ходили до молодої запрошувати її коровайниць до молодого на коровай, помагати” (с. Голики Із. Х.). Нарешті, спорадично фіксуємо випікання у молодої пирога з різними назвами. Це пиріг-“ситяник”, яким на другий день частують дітей (с. Люхча Сар. Р.), або пара довгих верчів (с. Острів, Дубр. Р.). З ними вона їде до свекрухи, де їх на ніч кладуть їй під голову (с. Бережниця Дубр. Р.) 7.

У північному ареалі коровай випікали і в молодої, і в молодого. Тут він майже не мав рослинних прикрас, лише тістяні шишки-квіточки. На сході його випікання пов`язувалось з додатковими діями, виконуваними дітьми (етап “топкання віника”). Київське Полісся має також відмінну від решти регіону систему прикрас весільного короваю. Ареально обмеженою є й система обрядових дій, які виконують під час випікання короваю. Так, на сході по краях сформованого короваю ставили чотири свічки. Перед всаджуванням у піч кидали туди “в’їрчика” (невеликий згорнутий пиріг): “Вон там печецця і коровай печецця зі свічками запаленими. Свічки як довш горять, так молоді довше житимуть у парі, бувало шо свічки в печі аж до короваю догорали, закон такий, шоб свічки не загасить. Той перший в’iрчик лишали у печі” (с. Рудня Димирська, Вахівка Виш. К.).

Південніше лінії “Олевськ - Коростень” коровай має прикраси у вигляді зелених рослин, серед яких барвінок і калина – головні. Тут майже скрізь фіксується назва “коровай”, поодиноко “короваль” (с. Візня Мал. Ж.). В окремих селах, розташованих нижче Малина, замість лексеми “коровай” фіксується “калач” (останній зберігає всі ознаки короваю). Тотожність понять “коровай”-“калач” у регіоні засвідчує пісня:
Піч наша регоче
Бо калачів хоче
Скоріше ліпіть
Бо їсти хочем (с. Горинь, Буки Мал. Ж.)
На території між Малином і Радомишлем в окремих селах назва “коровай” вживається і щодо хліба, спеченого у вигляді двох зліплених боханців без нижнього коржа, але також із парою цілих яєць. Такий хліб функціонує на весіллі як хліб для молодих. Родичі ж у цьому випадку “обкликаються пірожками” або “колачами” (попарно випеченими), а “коровай” (“калач”) молодого везеться до молодої, де стоїть упродовж гостини (с. Горинь Мал. Ж.).

У регіоні з півночі на південь ми спостерігємо збільшення асортименту весільного печива. Якщо на півночі це лише коровай і пиріг для дружок, або присутніх родичів, то на півдні з`являються різні порційні вироби – “балабушки” (с. Іванівка), “пампушки” (с. Буда-Вороб`ї Мал. Ж.) “пірожки” (с. Горинь, Буки Мал. Ж.; Меделівка Рад. Ж.), “булочки” (с. Рубежівка, Гута-Мар’ятин Нар. Ж.). Для дітей спеціально випікалось печиво у вигляді пташок – “качечки” (с. Меделівка, Ворсівка Рад. Ж.). Остання форма простежується і далі на південь Волині, де також фіксуємо терміни “гуски” (с. Голики Із. Х.), “горобейкі” (Острізький р-н). На сході для найрідніших випікається спеціальне печиво – кручені довгасті або круглі пироги (“верчі”, “врачі” – с. Підгайне Ів. К.) також із цілими яйцями всередині (с. Блідча Ів. К.; Рудня Димирська, Станишівка Виш. К.), відомі також в окремих місцевостях Центральної України. Під час розподілу їх розрізали навпіл для кожної пари запрошених на весілля родичів. Аналогічного призначення пироги фіксуються і у прилеглих до Київщини районах (с. Меделівка Рад. Ж.).

На південь від умовної лінії “Бичаль – Томашгород – Жовтневе – Щорсівка – Прибірськ – Богдани” починається зона побутування парного печива, яка поширюється далеко на південь України. Насамперед це стосується появи спеціально випеченого для молодих парного печива з назвами “пара”, “парочка” (Костопільський р-н), “паристий хліб” (Славутський р-н), “коровай” (с. Буки Мал. Ж.), “малий калач” (Радомишльський р-н), “близнята” (с. Ліщина, Котелянська вол., Волянщина, Горошківська вол.).8 Подекуди існував окремий передшлюбний етап “рядіння” цього хліба шляхом його обмотування червоними нитками з додаванням калини, а також етап “розбірання” (Радомишльський р-н). При цьому його не різали, а ламали руками. Цей вид печива упродовж дійства супроводжував молодих, а по весіллі з`їдався. Для цього у понеділок його різали навпіл. Половини послідовно ділили в хатах молодого та молодої. В інших частинах регіону його відповідником була звичайна хлібина, не позначена окремою назвою. Крім парного хліба тут також побутувало носіння на снідання попарно зв’язаних червоними нитками вареників з маковою начинкою: “Мак з вареників, що роздавали приданим на весну тут сіяли і сходив”.

По всій півночі регіону виконавцями коровайного етапу виступалють лише жінки з роду. Участь чоловіка у вимітанні печі зустрічається вкрай рідко і не має системного характеру. На сході фіксується вимітання печі хлопчиком. Вимітання печі чоловіком є панівним в південному ареалі: “Мужчина жар вигортав: “Кучерявий піч вимітає, кучерява в піч заглядає. Тоді жонки стараюцця його лопатой ударить, а вон тікає. Коровай хусткою покривали, друга під сподом” (с. Рудня Димерська Виш. К.). Або: “Колотив у челюстях віхтем на тичці” (с. Жовтневе Виш. К.). Часом участь чоловіка обмежувалась загляданням у піч, також перед всаджуванням короваю: “Уже як у піч садиш, то підманюєш мужика, шоб у піч заглянув да як угнеш його коцюбою – “А яке ти маєш право тут бути, твоє тут не діло, але треба, шоб заглянув” (с. Меделівка Рад. Ж.). “Коровай у піч садовить мужчина і шоб лопатою хотя б одну жонку набіть, а вони всі купою його валять” (с. Савлюки Мал. Ж.).

Не останнє місце в ареальній традиції займає питання чисельності способів виготовлення та побутування весільного деревця – одного з відомих маркерів українського весілля. Існування деревця у Центральному Поліссі виявляє цілу низку суттєвих особливостей. В цьому напрямку можна виділити лексичну та етнографічну ріноманітності. Лексичні особливості свого; часу були предметом спеціальної уваги, тоді як його етнографічна локалізованість практично не систематизована 10. В Центральному Поліссі автору дослідження вдалося виявити низку варіативних ознак цього весільного атрибуту. Попередній аналіз коровайних традицій в західному ареалі засвідчив, що тут відбувається злиття двох найголовніших весільних атрибутів – деревця і короваю. Динаміка зміни починається на лівому березі Уборті, де коровай і деревце – ще окремі атрибути. У Рокитнівському р-ні деревце молодої об’єднується з короваєм молодого в процесі реалізації обрядового дійства (с. Сновидовичі, Біловіж, Рокитне Рок. Р.). “Її гілку-шишку на порозі встромляли в його коровай. Під час розподілу йолку знову виймали і ставили на покуті” (с. Обсіч Рок. Р.) 11. Символіка деревця втілена у вертикальній системі прикрас короваю та в пісенному фольклорі. Високий коровай простежується далеко на південь Рівненщини та в північних районах Хмельниччини. Так, в Ізяславському районі паралельно побутує прикрашання барвінком і калиною, або невеличкою сосною (с. Голики Із. Х.). У північному ареалі суцільно побутує одне деревце, яке виготовляється у молодої. На крайній півночі ареалу фіксуємо традицію закріплення весільного деревця не в звичайному положенні на лаві, а підвішування його до поперечного бруса, над покутем кроною донизу, що дає змогу виявити його додаткову семантику. Цей мікроареал локалізується північніше лінії “Лугини – Овруч – Ст. Дорогинь”. Після здійснення викупу деревця неодружений представник молодого отримує право зірвати деревце і встановити його звичним чином на покуті. На сході, у Поліському та північній частині Чорнобильського районів, воно виготовляється у молодого (с. Королівка, Діброва, Тараси, Зелена Поляна, Новий Мир, Жовтневе, Луб`янка, Бобер Пол. К.; Крива Гора, Зимовище, Старосілля, Красно Чорн. К.). Південніше Прип’яті (порубіжні с. Жовтневе, Бобер Пол. К., В. Корогод, Паришів Чорн. К.), на більшій території Київського Полісся (Іванківський, Вишгородський, південь Чорнобильського р-нів) побутувало два деревця – у молодого і в молодої (с. Кошівка Чорн. К.; Леонівка, Термахівка, Підгайне, Феневичі, Блідча, Сукачі Ів. К.; Любимівка, Глібівка, Федорівка, Богдани, Сухолуччя, Вахівка Виш. К.). На півдні спостерігається спорадично-безсистемне чергування побутування деревця, що є атрибутом молодої, або його субститута – барвінкового вінка на короваї з аналогічною деревцю назвою. Обмежена роль деревця на півдні регіону засвідчується також традицією його відсутності у весіллі сироти (Макарівський р-н) та виття його лише для “чесної” молодої після її дефлорації 12.

Третій атрибут шлюбної санкції – посадну свічку завжди виготовляють останньою. В західному ареалі виконавцями цього акту є чоловіки: “Свічу злучалі баби, а сукалі чоловіки, такі, шоб не вдовці. Її барвінком і красной ніточкой обкручівалі” (с. Кишин Ол. Ж.). В інших трьох ареалах – жінки-коровайниці. В межах Овруцького та Народицького районів спостерігається своєрідне виготовлення посадної свічі шляхом ліплення і табуювання дії качання воску.

Вінчання на сході, півночі та півдні найчастіше відбувалося в день весілля, але було структурно відокремлене від народного шлюбного обряду. Лише після повернення із церкви відбувалося збирання весільних родів, виїзд “по молоду” та наступне з`єднання свічок у неї на порозі. На заході, вінчання і весілля взагалі відбуваються в різні дні (тижня). І лише на південних околицях регіону (басейни Верхньої Уборті та Ірпеня) церковний обряд вплетений в сюжетну канву народного дійства. Тут етап з’єднання свічок відбувається перед церковним обрядом (с. Бараші Ем. Ж.) або під час (Костопільський р-н). У структурі шлюбної частини з`являються нові етапи – “дівування” та “ходіння на галушки” (Києвосвятошинський р-н). “Дівування” передбачало знімання з вінка молодої стрічок та виконання пісень, пов’язаних із темою заручин:

“Коснички, мої
Уплітки мої
Де я вас подіваю
Положу я вас
Почеплю я вас
В садочку на кілочку
Батенько йтиме
Як сад цвістиме
Як голуб той густиме
Матінка йтиме
Як сад цвістиме
Як голуб той густиме
Прийдуть сестриці
Пити водиці
Та й будуть говорити”
(с. Савенки Виш. К.; Лютіж Ів. К.).
На сході регіону втілення цієї теми часом спостерігаємо і в етапі “заручини”. Повернення молодого після вінчання додому з метою збирання весільного поїзда, на відміну від решти територій Центрального Полісся, на південному сході має окрему назву “на галушки” і регламентує участь у ньому не лише роду молодого, а й супровід його чоловіками-родичами молодої. Існування такого етапу, позначеного спеціальною назвою свідчить про те, що тут процес злиття вінчання і народного шлюбу в одному дні відбувся набагато раніше, ніж у Центральному Поліссі.

Надзвичайно важливим моментом ареальної традиції регіону є співвідношення етапів зміни зачіски молодої та розподілу головного тут весільного хліба – короваю. В кожному з ареалів автором дослідження відзначено їх значну динаміку. Так, на заході у межиріччі Уборті та Случі спостерігається співвідношення “завивання” – “квас” (с. Юровому, Обищі, Сущанах, Андріївці, Копищі, Хочиному Ол. Ж.; Боровому, Сновидовичах Рок. Р.) Відповідно “квас” – “завивання” – лише в межах Середньої Уборті (с. Журжевичі, Біловіж Ол. Ж.). Далі на захід співвідношення “завивання” – “коровай” фіксується насамперед в межах північних районів Рівненської області: Рокитнівського, Сарненського, Дубровицького. Межа між порядком розташування етапів, пов’язаних з поділом коров;аю та покриванням молодої, в ареалі, знаходиться на умовній лінії “Кричільськ (Сарн. Р.) – Березне – Жовтневе (Ол. Ж.)”. У північному ареалі співвідношення “завивання” – “коровай” є панівним (с. Ст. Вороб’ї Мал. Ж.; Бехи, Обиходи Кор. Ж.; Рудня Перганська, Жубровичі, Озеряни, Замисловичі Ол. Ж.; Борове Рок. Р., весь Овруцький та північна частина Народицького р-нів до с. В. Міньки Нар. Ж.). Це співвідношення зберігає семантичну єдність етапів “посаду” і зміни зачіски та убору молодої. Співвідношення “завивання”–“коровай” та “коровай”–“завивання” в східному ареалі розмежоване умовною лінією (В. Міньки – Блідча Ів. К.; Леонівка Ів., К.; – Димер Виш. К.), яка тут є весільною реалією на момент кінця ХХ ст. В південному ареалі переважаючою є послідовність етапів “коровай” – “завивання” (с. Сарновичі Кор. Ж.; Бобер, Королівка, Шевченкове, Федорівка, Пол., К.; Сидоровичі, Розважів Ів. К.; Н. Шепеличі Чорн. К.; Рудня Димирська, Глібівка, Вахівка Виш. К.; Емільчинський р-н; Жовтневе, Білокоровичі, Тепениця, Радовель Ол. Ж.; суцільно межиріччя Вужа та Тетерева). Вона простежується на півдні регіону уже в середині ХІХ і в наступні періоди 13.

Дійство повесільної частини в регіоні, як і скрізь в Україні, пов’язане із рядженням та діями алегоричного змісту. При цьому в західному ареалі весільні молодого прив’язували молоду до дерева, годували сіном, “придани” (її родичі) привозили їй снідання у посуді, вирізаному з різноманітних овочів – буряків, гарбузів тощо. Тут побутує і поняття “дякування” (батькам за молоду), а також етап “виведення молодої на село” (басейн Горині). В півночному ареалі повесільне “одруження батьків” пов’язане з гротескним розігруванням їхнього вінчання навколо ступи. Таке сюжетне прочитання спостерігається і на півночі Київщини (Чорнобильський, Поліський р-ни) 14. Далі на південь гуляння відбувались у вигляді розпивання “барила” з одноіменною назвою етапу (Іванківський, Бородянський, Макарівський р-ни). У Вишгородському р-ні центральне місце повесільного сценарію займає каша. Обрядодії з кашею мають системний характер і у багатьох моментах повторюють схему реалізації родильних обрядодій: кашу варили, збирались родом і возили горщик зі стравою по селу, “торгуючи” його. Така обрядодія мала назву “водіння каші кругом села” або “вкруг компанії” (м. Вишгород К., с. Глібівка Виш. К.). Учасників процесії називали “кашниками”. Після провезення каші селом, збирались до однієї з весільних хат і “кидали” на неї гроші. Той, хто клав найбільше, мав право бити горщик, а також ділив страву між присутніми. Вершок при цьому отримувала сваха (с. Воропаїв Виш. К.). Цей акт символізував завершення святкових гулянь: “Поки каші да не їли, то усі пили і їли. А як каші наїлися, як собаки розбіглися” (м. Вишгород К.).

По лінії північ-південь відбувається і збільшення тривалості весілля, від 3-х днів на півночі до неповного тижня – на півдні. Наступна після весілля неділя на більшій частині регіону пов’язана з носінням пирогів батькам молодої та їх взаємообміном. В південній та південно-східній частинах в цей час відбувався етап під назвою “гуляти Харитона”, до участі в якому запрошувались лише одружені жінки.

Підводячи підсумок у питанні ареального вивчення весільної структури Центрального Полісся зазначимо, що серед обстежених територій статичним ядром побутування регіонального весільного дійства слід вважати північний ареал. Усі інші є його периферійними (перехідними) частинами, які одночасно зазнають впливу двох ареалів – регіонального та сусіднього, а отже, зберігають найбільшу кількість модифікацій різних весільних сюжетів. Тому вони є зонами активного побутування динамічних явищ шлюбної традиції. Тут спостерігається поступове накопичення змінних явищ загальної схеми весільного дійства, і остаточний перехід до іншого субрегіонального варіанту. Чим далі просуваємось ми на південь, захід або схід, тим варіативнішою стає композиція, в ній з`являється все більше нових елементів, які нарешті змінюють статичну структуру композиції й створюють її новий варіант. Висновки етнологічного вивчення весільної традиції Центрального Полісся корелюються з регіональними дослідженнями в галузі етномузикології 15.

1 Вовк Хв. Шлюбний ритуал та обряди на Україні // Хв. Вовк Студії з української етнографії та антропології – Прага.: Укр. гром. видавничий фонд, 1926. – С. 215–337. Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К.: Наукова думка, 1974. – 159 с.

2 Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.: Наукова думка, 1988.; Борисенко В. К. Семейные обычаи и обряды // Общественный семейный быт и духовная культура населения Полесья. – Минск.: Наука и техника, 1987. – С. 153–182.

3 Потебня А. А. О купальских огнях и сродных с ними представлениях // Символ и миф в народной культуре. – М.: Лабиринт, 2000. – С. 408.

4 Толстой Н. И. Троицкая зелень // Славянский и балканский фольклор. Духовная культура Полесья на общеславянском фоне. – М.: Наука, 1986. – С. 14.

5 Никольский Н. М. Происхождение и история белорусской свадебной обрядности. – Минск: Изд-во АН БССР, 1956. – С. 178.

6 Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Европы. – М.: Наука, 1988. – С. 68.

7 Рукописний фонд Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі РК ІМФЕ – І. Н.). – Ф. 14–5. – Од. зб. 436.

8 Кравченко В. Г. Пісні, хрестини та весілля. – Житомир, 1914. – Т. 1. – С. 147, 177.

9 Кравченко В. Г. Цит. праця. – С. 195.

10 Гура А. В. География группы восточнославянских названий свадебного деревца // Ареальные исследования в языкознании и этнографии. Язык и этнос. – Л.: Наука ЛО, 1983. – С. 198–203. Романюк П. Ф. Обрядовое деревце в правобережнополесской свадьбе // Полесье и этногенез славян. Предварительные материалы и тезисы конференции. – М.: Наука, 1983. – С. 77–78.

11 РК ІМФЕ. – Ф. 14–5. – Од. зб. 436.

12 Rokossowska Z. Wesele i piesni ludu ruskiego ze wsi Jurkowszczyzny w pow. Zwiahelskim na Wolyniu // Zbior wiadomosci do antropologii krajowej. – Krakow, 1883. – T. 7. – P. 165.

13 Морачевич И. Село Кобылья, Вол. Губ. Новоград-Волынского уезда // Этнографический сборник. – СПБ., 1853. – Вып. 1. – С. 305; Кравченко В. Г. Звичаї у с. Забрідді та по деяких інших, недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині: Етнографічні матеріали, зібрані Кравченком Васильом. – Житомир: Робітник, 1920. – С. 103.

14 Курочкін О. В. “Метод синкретичних вузлів” і давні весільні ігри українців // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць. – К., 2003. – Вип. 3(6). – С. 58.

15 Коропниченко Г. Перехідна зона як об¢єкт мелогеографії (за матеріалами весільних наспівів межиріччя Тетерева та Ірпеня // Проблеми етномузикології: Зб. наук. пр. / Упоряд. О. Мурзина. – К., 1998. – С. 137–166; Скаженик М. Модифікації весільного мелотипу 63 на Житомирщині // Народна музика Волині. Збірник матеріалів. – Кременець, 1998. – С. 52–61; Карпенко С. Весільні мелотипи села Печалівка (Мирне) на Костопільщині // Народна музика... – С. 41–46. Автор висловлює вдячність співробітнику Національної музичної академії України Г. Коропниченко за надану можливість використання її польових матеріалів, записаних у межиріччі Ірпеня і Тетерева.

Покажчик географічних скорочень.

• Бор. К. – Бородянський р-н Київської обл.
  
• Виш. К. – Вишгородський р-н Київської обл.
  
• Дубр. Р. – Дубровицький р-н Рівненської обл.
  
• Ем. Ж. – Емільчинський р-н Житомирської обл.
  
• Ів. К. – Іванківський р-н Київської обл.
  
• Із. Х. – Ізяславський р-н Хмельницької обл.
  
• Кор. Ж. – Коростенський р-н Житомирської обл.
  
• Мак. К. – Макарівський р-н Київської обл.
  
• Мал. Ж. – Малинський р-н Житомирської обл.
  
• Нар. Ж. – Народицький р-н Житомирської обл.
  
• Ов. Ж. – Овруцький р-н Житомирської обл.
  
• Ол. Ж. – Олевський р-н Житомирської обл.
  
• Пол. К. – Поліський р-н Київської обл.
  
• Рад. Ж. – Радомишльський р-н Житомирської обл.
  
• Рок. Р. – Рокитнівський р-н Рівненської обл.
  
• Сарн. Р. – Сарненський р. Рівненської обл.
  
• Чорн. К. – Чорнобильський р-н Київської обл.

ОКОЛИЧНА ШЛЯХТА ЦЕНТРАЛЬНОГО ПОЛІССЯ: ОСОБЛИВОСТІ ВЕСІЛЬНОГО РИТУАЛУ
Автор: Ірина Несен

На теренах центральної частини Українського Полісся увагу етнографів привертають села, мешканці яких досі називають себе "шляхтою". Ця самоідентифікація настільки очевидна і водночас незвична, що вже давно назріла потреба з'ясувати питання походження та спосіб життя цієї шляхти, розселеної у межах давньої Овруччини (остання включає райони Житомирської області - Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський). Існування шляхетського (колись військово-дружинного) прошарку у краї засвідчує наявність у минулому тридільної структури у слов'янському суспільстві традиційної епохи - землеробів, воїнів, адміністрації.

Історіографія цієї проблеми нечисленна та недостатня навіть з погляду історичного. Щодо дослідження етнографічних засад життя шляхетських родів, то тут джерельна база іще менша. Збиранням та вивченням давніх актів про права й вольності дрібної шляхти свого часу займався професор В. Б. Антонович, який упорядкував та проаналізував документи з історії життя 37 шляхетських родів 1. Частково це питання було висвітлене у статистичних описах повітів Волинської губернії, складених на матеріалах люстрацій ХV-ХVІ ст. та пізніших історичних документів2 . Особливості побуту овруцької шляхти фрагментарно відображені у польових матеріалах В. Г. Кравченка. Ескізно звертався до цієї теми К. Червяк 3. За останні сто років в українській історичній та етнологічній науці з'явилась лише одна нова праця з цього питання, не рахуючи окремих краєзнавчих есе 4. Така сьогодні джерельна база, що стосується вивчення життя "околичної шляхти".

Перші шляхетські села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (ХІ-ХШ ст.). Вже тоді тут існують Мелені (басейн Тетерева, р. Ірша), Білка, Дідковичі, Недашки (басейн Ужа), Сингаї, Бехи, Михайлівка, Васьковичі (басейн Прип'яті), Левковичі (Овруцький кряж, басейн р. Словечни і Норині) 5. Упродовж XIV-XV ст. від Норині до Тетерева виникають десятки нових родових гнізд, названих прізвищами їх засновників. Крім зафіксованих В. Антоновичем, тут, очевидно, існували й інші. Так, під час етнографічних експедицій автором виявлені роди Сичевських (розселені у с. Сирниця та Селезівка Овруцького р-ну), Стоцьких (пов'язані з с. Мошки (Овруцький р.), а пізніше - один із корінних родів у с. Верпа (Овруцький р.), Можаровських (утворили с. Можари Овруцький р.), Яновичів (с. Чайківка Радомишльський р.) та деякі інші.

Не остання роль у розв'язанні проблеми походження шляхетських родів належить вивченню подій їхнього родинного життя. Адже ця галузь народної культури є одним із найстійкіших маркерів етнокультурної виразності. Водночас сімейні обряди типологічно складають частину певної системи. Складний розгалужений організм весільного дійства в окремому регіоні завжди утворює певну кількість структурно відмінних композицій. Дане дослідження базується на архівних та власних польових матеріалах і має на меті аналіз структури весілля околичної шляхти Центрального Полісся на тлі регіональної традиції.

Сільське шлюбне право завжди ґрунтувалось на системі звичаєвих поглядів та норм. Останні відтворювали надзвичайно архаїчну світоглядну систему, сформовану іще в добу панування родової спільноти. З погляду останньої, вибір шлюбної пари не робився всупереч інтересам роду. Так, В. Г. Кравченко, детально описуючи звичаєве право шляхетських сіл Коростенщини, наголошував на тому, що, відпускаючи дітей на вечорки, батьки зважали не лише на досягнення ними певного віку, але і на те, в який гурт потрапляла їхня дитина, стежили, щоб син або дочка навіть у спілкуванні дотримувались норм соціальної і майнової рівності: "Міщанин не бере мужички чи мужик міщанки, а бідний і неродовитий у селі не може брати багату"6.

І досі структура місцевого весільного ритуалу зберегла свою повноту та розвиненість. Вона має і тридільну композицію, що відповідає загальноукраїнській шлюбній традиції. Передшлюбна частина у регіоні реалізується через послідовність етапів, що передбачають попереднє розпитування, сватання та святкування згоди. Отже, до весілля рід хлопця тричі відвідував хату дівчини, а її батьків обов'язково запрошували для знайомства з його господарством. Ці етапи у давнину були відділені одне від одного у часі. Перший із них має назву попіти, попітки, які були обов'язковою частиною передшлюбних переговорів, виявом народного етикету: "Як оддавали без попіту, казали "оддать в притули" (с. Недашки Малинський р.). Питатись найчастіше ходили жінки (мати, хрещена), обов'язково в будень. Гостей частували, але рішення батьків та дівчини вважалось попереднім і неостаточним, а отже, не мало звичаєво-юридичної сили.

У сватанні приорітет належав чоловікам. Цей етап у регіоні має стійку назву ходити у свати, рідше печоглядини (село Каленське Коростенський р.). У ньому брала участь різна кількість людей, зокрема у Малинському, Радомишльському, Народицькому районах найчастіше два чоловіки із рідні. У свати кликали родичів: одружених братів, дядьків та ін. Їхні жінки на весіллі автоматично ставали свахами. Вже на території Коростенського району зустрічаємо стійке побутування іншої традиції - в свати ішли родом чоловіки і жінки в кількості 5-7 осіб. Серед науковців існує переконання, що ця традиція є суто поліською7. В цьому випадку участь жінок була такою ж рівноправною, як і чоловіків: "Іде батько хрещений з жонкою, хрещена мати з чоловіком і батько з матерою, і брат з братовою, і сестра з шуряком... на восємнадцать душ і всєм хустки треба давати, все свати. Тепер то вже цього нема..." (с. Каленське). На наш погляд, ця традиція скоріше пов'язана з етапом святкування (запивання) шлюбної угоди. Перша ж зустріч сватів передбачала обмежену кількість присутніх. Актуальним у цьому сенсі є питання парності чи непарності. Опитування, проведене на терені сіл межиріччя Тетерева та Норині, дає підставу твердити, що південніше м. Коростеня щасливою вважалась парна кількість сватів (найчастіше 2), на північ від нього - непарна (найчастіше 3). Це твердження узгоджується і з матеріалами В. Кравченка, зібраними у с. Бехах Коростенського р-ну. Сватання родом, імовірно, пов'язане із злиттям сватальних переговорів і наступним їх святкуванням. Сватання відбувалось у неділю або проти неділі, завжди увечері.

Виявом згоди дівчини було загальновідоме подавання рушників, а локально-регіональним - прийняття нею першої чарки, супроводжуване словами: "На здоров'я". У випадку незгоди, вона ставила чарку на стіл, просто мовчала, не підходячи до столу, або пила до інших родичів 8. Ця традиція також фіксується на північ від Коростеня і тягнеться через усю Овруччину. Традиційним способом закріплення згоди на шлюб був обмін хлібом. Хліб міг бути розрізаний і спожитий негайно, або під час наступного запивання угоди. Зафіксовано також його зберігання до початку і навіть завершення весілля. У цьому випадку до весілля його клали на покуті (с. Мелені Коростенський р.) або на горищі (с. Бехи), де він залишався упродовж весілля. Отже, хліб із сіллю мав функцію першої санкції: "Без хліба нікуди не йшли" або "Без Бога ні до порога, без хліба ні за порог" (с. Каленське). Паралельно відбувалось пов'язування та обдаровування сватів татками або спеціально виготовленими плечовими рушниками. До групи універсальних комунікативних знаків культури належав звичай не висловлювати відкрито відмову, а підносити гарбуза. Водночас широко відомим на Поліссі знаком відмови було повернення сватового хліба. Сюди ж слід віднести відомий звичай "колупання печі" (як тут казали "комина довбе"): "Є така, шо піч колупає, а є така, шо не хоче колупать. Як колупають, це вже замуж хочуть іти" (с. Горинь Малинський р.). У зв'язку зі сватанням В. Кравченко фіксує у Бехах весільний чин із специфічною назвою свата-брехуна. Останній відповідав за переговори про посаг молодої, його кількість та якість. Головний сват тут мав назву коренного9.

Відома в Україні традиція запрошувати батьків дівчини на оглядини господарства майбутнього зятя у пам'яті інформаторів-старожилів практично не збереглася. Цей етап у В. Кравченка означений терміном розгляди з наступним кількаденним ходінням по печоглядинах - пиття магаричу по родичах молодого10. Майже повне зникнення цієї традиції респонденти пояснюють відсутністю реальної потреби в таких оглядинах. Адже випадки сватання до дівчини з незнайомої родини були вкрай рідкісними. Упродовж століть вибір пари шляхтичами узгоджувався з усталеними дружніми або ворожими стосунками між цими привілейованими родами. Так, Левковські охоче одружувались із Верповськими та Стоцькими, але ворогували з Невмержицькими. Одруження з мужиками траплялося вкрай рідко і призводило до втрати права на посаг та спадок11.

Досягнення шлюбної угоди в регіоні позначене найчастіше терміном змовини, рідше запітки. Влаштовувалося свято з музикою, співами, танцями, а обдаровування мало урочисто-обрядовий характер, наближений до весілля. Найчастіше склад учасників змовин і весілля був однаковим. Упродовж другої половини XX ст. передвесільна частина зазнала певних змін. Це стосується насамперед сватання та святкування згоди, які злилися в єдине ціле. Печоглядини, розгляди у молодого практично відійшли.

Щодо заручин, скажемо лише, що, на нашу думку, цей етап пов'язаний, насамперед, з першим (дошлюбним) посадом молодих, їх ритуальним з'єднанням (ідеться про єднання рук), а отже клятвою. Відсутність його у передшлюбній частині весілля околичної шляхти дала підстави Кравченку стверджувати, що у шляхти заручин не буває. Натомість він фіксує широко відомі у Центральному Поліссі пироги 12. В цьому випадку кульмінаційним моментом є відвідини хати молодої нареченим із родичами напередодні весілля. Вони приносять п'ять пирогів, чотири з яких залишають, а один забирають. Традиція носіння пирогів простежується також у родильній обрядовості краю і є суто народною формою пригощання, яке здійснюється за формулою дар за дар. Пиріг у цьому випадку є уособленням людини, її ритуальним субститутом.

Окремим етапом весільного ритуалу було виготовлення печива, насамперед короваю. Головним днем для цього була субота. Локально збереженою, зокрема серед шляхти, є традиція випікання короваю у жіночі дні (середу або п'ятницю) для дівчини та в чоловічі (вівторок, четвер) для хлопця (с. Каленське, Бехи, Базар Народицький р.). Кількість запрошених коровайниць, десь від 2 до 7, свідчила про масштаби весілля, а також про кількість частин, на які ділилось замішане тісто. На південь від Коростеня парна чи непарна кількість жінок при замішуванні тіста не мала значення, на північ від нього усталеним був принцип непарності як чинів, так і атрибутів.

В означених районах коровай випікався у хатах молодого та молодої. Він завжди був круглим, мав багатошарову структуру. Нижній шар випікався переважно з прісного житнього тіста, в одному випадку фіксуємо додавання до нього меду (с. Мелені). Ця частина короваю має кілька назв - корж (с. Недашки, Іванівка Малинський, Рубежівка, Гута-Мар'ятин Народицький р.), подошва (с. Українка Малинський, Обиходи Коростенський р.), дно (с. Мелені, Купеч, Ходаки Коростенський р.). Остання лексема присутня в місцевому пісенному фольклорі, що засвідчило її важливість в загальній структурі короваю:
Сам Бог денце місить
А Пречистая світить
Анголі помагають
Нашому короваю.

Нижній шар завжди формувала (виробляла) старша коровайниця. На нього найчастіше сипали овес або сім'я конопель (с. Каленське), ячмінь (с. Недашки), зрідка жито (с. Рубежівка). В окремих селах фіксується мотивація цього акту: "В коровай сипали овес і гроші, шоб брикали молоді, як коні" (с. Бехи). У шарах середньої частини традиційно запікали цілі яйця. Верхній шар мав однорідну систему прикрас - центральний хрест, шишки по всій поверхні, коса по колу. В центрі - велика шишка або пара птахів. Часто кількість шишок-прикрас відповідала кількості сирих яєць, закладених у коровай.
Короваю, мій раю,
Я ж тебе убіраю
Да йу коло
Да ізверчаний,
Да у коло да укручаний,
В середині да із шишечкою (с. Мелені)

Окрім короваю, випікався довгий пиріг, прикрашений рядом шишок. У Бехах на поч. XX ст. пиріг мав назву батько, яка у наші дні тут не фіксується. Він призначався для розподілу між обома родами в завершальній частині весілля13. Порційне печиво для кликання виготовляли у вигляді пиріжків без начинки або квіток-шишок (с. Базар, Каленське, Недашки, Вишевичі, Вирва Радомишльський р.). На південь від Коростеня для молодих робили парне печиво (с. Щорсівка Коростенський р.). Суто шляхетською традицією у регіоні було випікання особливого виду весільного порційного печива - п'їрників. Його готували до приїзду свах у молодого для обдаровування роду нареченої. П'їрники формувались у вигляді ромба з медового тіста (с. Бехи, Мелені). Етимологія лексеми до кінця не з'ясована. Існує версія про зв'язок її з Перуном. В місцевій же говірці слово п'єрить має сороміцький відтінок і вживається в розумінні тілесного кохання14. В ряді сіл цієї групи п'їрники втрачають ритуальне значення, переходять у ранг звичайного здобного печива з солодкою начинкою (с. Каленське). У шляхти вони виготовляються і під час поховання неодруженої молоді.

Випікання весільного печива передбачало акт попереднього вимітання печі. Цю дію виконував чоловік (с. Рубежівка, Обиходи, Буки, Малинський, Меделівка, Радомишльський р.) або старша коровайниця (с. Вишевичі, Іванівка, Каленське). Часом участь чоловіка обмежувалась лише загляданням у піч перед всаджуванням короваю: "Уже як у піч садиш, то підманюєш мужика, шоб у піч заглянув да як угнеш його коцюбою, а яке ти маєш право тут бути, твоє тут не діло, але треба, шоб заглянув" (с. Меделівка)15. Садовила коровай у піч старша коровайниця з допомогою іще однієї жінки. Після закінчення обрядодій з тістом, об'єктом ритуальної уваги ставали пікна діжа та хлібна лопата. В одному випадку порожню діжу ставили на ослін. Вона могла бути накрита настолником, перев'язаним червоною лєнтою або крайкою. Зверху клали хлібину. Діжу підіймали до стелі (с. Любовичі Малинський р., Обиходи) або ходили навколо неї (с. Будо-Вороб'ї, Іванівка). У селах, де обрядодії з діжею не фіксуються, її заміняла пікна лопата. Нею хрестили хату (піч) після всаджування короваю (с. Українка, Візня, Каленське). "При цьому кожну сваху по голові сапують, бо ж сваха" (с. Каленське). З лопатою танцювали, тричі стукали нею в ушак (одвірок): "Лопатою стукали в ушак, потом об землю, шоб вісокій коровай рос. А в двері стукають, шоб столькі дітей було" (с. Каленське).

Посадивши коровай, влаштовували частування, куди, крім коровайниць, дозволялось закликати їхніх чоловіків та дружок. Спільна трапеза при короваї, що також мала назву на коровай, як правило, тривала, доки він не спечеться і завершувалась його прибиранням калиною та барвінком. Калина клалась по верху гілочками, барвінок сплітався у вінок, яким оперізувався коровай: "Короваю, мій раю, я ж тебе убіраю, убіраю я квєткой, шоб любилися дєтки". Ці рослини в регіоні наділені відповідною символікою: "Барвінок - для життя доброго, а калина - чесність" (с. Буки). Символіка чесності і краси, втілена у калині, присутня і в місцевому пісенному фольклорі. Винятком було село Каленське, де на коровай не клали жодної рослини. Після прибирання коровай, викладений на віку від пікної діжі, заносили до комори. Ця дія мала ритуальне значення: "Запрегаймо, запрегаймо воли та корови, та повезем, та повезем, коровай до комори".

Отже, на території локалізації шляхетських сіл коровай завжди виготовлявся круглим, довгий час житнім (до серед. ХХ ст.). Традиційна його структура - тришарова. Обов'язкові атрибути: зерно, гроші, цілі яйця. Традиційні прикраси з тіста - шишки, хрест, коса (обруч). Майже в усіх обстежених селах фіксується лексема коровай, поодиноко короваль (с. Візня). В окремих селах, розташованих південніше м. Малина, лексему коровай заміняє калач (останній зберігає всі ознаки короваю). Найменша варіантність весільного печива фіксується на півночі окресленої території. Це круглий коровай і довгий пиріг, що мають суто ритуальну функцію. На півдні печуться також порційні шишки, пирожки, качечки, круглий калач з отвором всередині для молодої (с. Мелені). Лише в шляхетських селах побутують п'їрники.

На означеній території всі шлюбні символи виготовлялись у переддень весілля. Північніше р. Вуж їх виготовлення знаменувало початок власне шлюбу і припадало на неділю. Шлюбними символами, крім короваю, тут були свіча та весільне деревце. Свічу сукали жінки (коровайниці) після всаджування короваю у піч. Готову свічу також треба було прибрати. Для цього наліплювали барвінок, перев'язували всю свічу навхрест червоною ниткою. В окремих селах до барвінку додавали калину (с. Обиходи). Весільного деревця, як такого, у шляхти не було, тут плели вінки. Вони виготовлялись світилками молодого для дружок із барвінку (с. Можари, Пехоцьке, Думінське, Магдин Овруцький р.) або шилися з тканини (с. Каленське, Мелені). Винятком є село Можари, де виготовлялися і вінки, і деревце. Вінки, як весільний атрибут, засвідчені і місцевим пісенним фольклором: "А в Кієві венкі вили, а в Меленях повевали, дружечкам роздавали" (с. Мелені). У випадку великої кількості дружок вінки несли на спеціально підготовленій розгалуженій тичці. Такий спосіб носіння побутував у межиріччі Вужа та Тетерева. Північніше, де дружок брали лише пару, вінки (три) несли зв'язком і підносили на тарілці.

Весілля, власне його шлюбна частина, відбувалось у регіоні в неділю. У цей день послідовно здійснювались церковне вінчання і народний обряд. Перше пов'язане з убиранням молодої, ритуально акцентованим на одяганні головного убору, пришиванням квіток до шапок, а також на груди молодому і боярам; поїздкою до церкви та поверненням до молодої16. Молода у дорогу обов'язково наділялася предметами апотропейного характеру (мак або залізо)17. Під час повернення з церкви вона виявляла смиренність та шанобливе ставлення до кожного, хто вітав її дорогою: "Похилеє деревечко похилися, Покорнеє да дитятко, поклонися" (с. Мелені).

Визначені етапи пов'язані з благословенням молодих та їх зупинками по дорозі. По приході до молодої, традиційним було годування молодих медом на порозі або у хаті за столом.

Народний обряд шлюбування розпочинався після вінчання і був відокремлений від останнього поверненням молодого до хати для формування весільного поїзда, який вирушав по молоду. У цій частині весільної драми увага акцентована на діях свах. Останні розпочинали дійство перед порогом хати молодої з'єднанням родових свічок. Саме в цей момент у родових селах шляхти відбувалось так зване здавання описаних вище вінків. Потрапивши у двір, весільні молодого дають дружкам вінки, а ті в обмін - хусточки:
Не дивуйте, маршалочки,
Шо короткіє подарочки -
Нова нива не вродила,
Стара мати не зробила,
А я молоденька,
Гуляти раденька (с. Мелені)

Молоду при цьому садовили у дворі на ослоні, застеленому килимом. Їй призначався найкращий вінок (с. Бехи). Перед відходом дружок з весілля їхні вінки рвали і кидали на неодружену молодь для швидшого її пошлюблення. Вінок молодої зберігався і після весілля.

Першим актом весільної дії у хаті молодої був посад молодих. У шляхти він пов'язаний не з кожухом, а з килимом, що, як ритуальний атрибут, присутній у всіх трьох частинах родинного циклу - народинах, весіллі, похороні. Семіотично кожух і килим рівнозначні. Килим у ролі атрибута правової функції відомий у політичному спілкуванні давньоруських князів. У них, як і в народній традиції, сидіння на одному килимі було знаком єднання 18. Ритуальне єднання молодих через посад семіотично поєднувалось із наступною зміною зачіски молодої, як ознаки її нового соціального статусу. Зміна зачіски, визначена в регіоні етапом завивання або розбирання, здійснювалась парою родичок, по одній від кожного роду (завивальниці, завивалки). Завивання проходило у два етапи. Перший передбачав накладання на голову дівчині намітки-завивала. Цей вид весільного покривала в місцевій пам'яті зберігся лише в північній частині регіону вище течії р. Вуж. У межиріччі Вужа та Тетерева іще на поч. XX ст. для цього використовували велику хустку, а термін завивало зберігся лише у пісенному фольклорі. Другий етап відбувався у свекрухи, яка, знявши завивало, зав'язувала невістку хусткою. Завивання у молодої завершувалось стрибанням жінок-завивальниць через стіл, що символізувало чесність молодої, побажання веселого життя (с. Іванівка) або лідерство у сімейних стосунках котрогось із молодих (село Рубежівка).

Покривання нареченої відбувалось на хлібі: "Кладут бохон, молода на тей хліб кладе свої руки і склоняє голову, свахи з обох рук знімають венка і чіпляють за образи. Молодій на голову накладають венка, що принесли маршалки, зав'язують до голови красною лєнтою, щоб з голови не злазили хустка і кімбалка. Завивали на ослоні на килимі. Голову молодої посипали житом, кропили водою. Молодиці закручують коси на кібалку, надівають чіпця і зав'язують на молодицю"19. У регіоні відомі два варіанти зав'язування на молодицю - виведення та закріплення кінців над лобом (с. Бехи), зав'язування пуд бороду (с. Михайлівка Коростенський р.) або їх поєднання (с. Купеч). Загальною ознакою чесності у регіоні є червона стрічка, що зав'язувалась молодій по хустці після виходу молодих з комори.

Коровай ділили головні розпорядники весілля - дружки. Молодим діставалася центральна його частина, рідше крайчик або лише крихти. Нижня, як і скрізь в Україні, віддавалась музикам. Коровайне дно, запечені в ньому яйця та гроші наділялися надзвичайними властивостями. Дно та яйця баби намагаються взяти, "шоб живот їм не болів, шоб зимою не спати, а довго прясти" (с. Каленське), гроші або просто коровайний шматочок вважались щасливими для торгу, тому, їдучи на базар, їх клали в кишеню (Коростенщина).

Весільний опис поч. XX ст. з Бехів засвідчує, що в недалекому минулому коровай молодої ділили лише назавтра після взаємного перезивання (гостювання) родичів молодої. Це пов'язано з давніми уявленнями. З погляду структури, бачимо, що весільне дійство в родинах молодого і молодої проходить цілком окремо і що етап перезви відбувається не у повесільній частині, а у власне шлюбній. Другим важливим фактом є розподіл короваю молодої на другий день весілля, з чого випливає, що обряд комори (дефлорація нареченої) відбувався на її території і був елементом уксорилокального типу обрядового здійснення шлюбу. Отже, в давньому варіанті весільне дійство зберігає послідовність: посад - завивання - комора - коровай (розподіл). Слід зазначити, що дарування у шляхти відбувалось лише через покладання на коровай.

Переїзд до молодого передбачав благословення молодих, трикратний обхід столу та відв'язування образу для молодої. Часом у цій частині дійства спостерігаємо торгування скрині молодої її братом та одруженими родичками (закосянками). Однак найчастіше викуп за скриню брався вже у дворі молодого. Тут зазначимо, що шляхта першою у краї ввела до обряду скрині замість бодень, а також чоботи, як весільний подарунок молодого нареченій та її матері. Від'їзд у дорогу для молодої пов'язаний з трикратним виходом у сіни і поверненням назад20. Спостерігаємо також практику повернення з дороги молодого для запрошення до себе тестів. Інколи для легкої дороги молодій, яка виїжджала до свекрухи, радили не озиратися назад (с. Мелені).

У піснях, які співають дорогою до молодого, наречена порівнюється з птахом: "Прилетіла пава, серед двору впала..." (с. Горинь), або з куницею. До найдавніших належить порівняння молодої зі ступою. Остання, як весільний атрибут, репрезентує жіноче начало. В селі Меленях, наприклад, співають:
Виправляйте, не гайте,
Бо з вечора ночка темна,
Бо з вечора ночка темна,
Нам дорога не близька,
Да дали нам подушку
Як грецьку галушку,
Да й та з воза впала,
Коників попужала,
А коники тупу да тупу,
Да виїздили ступу,
То не ступа, то колодиця,
То не дівка, то молодиця

В цьому ж селі існувала традиція неодруженому парубкові на масляному тижні чіпляти на спину не відому скрізь колодку, а саме ступу, замість незнайденої ним жінки. Навколо ступи також водили (вінчали) ряджених молодих під час одруження батьков і товкли в ній сажу/воду, якщо молода нечесна (с. Сновидовичі Рокитнівський р. Рівненська обл.).

Суцільною традицією в регіоні, було запалювання вогню у воротях свекрухи, що пов'язувалося з його очисною функцією, проте шляхта часто уникала цього акту (с. Купеч). У хаті обов'язковим вважалось розвішування закосянами або самою молодою привезених тканин. Шляхтянки як частину посагу привозили бодай один килим (с. Бехи, Мелені, Михайлівка). Завершенням шлюбної (санкціонуючої) частини весілля був розподіл короваю молодого.

Повесільна частина передбачала так зване одруження батьків, яке влаштовувалося у зв'язку з весіллям останньої дитини (за останньою дитиною). У шляхти воно відбувалось у формі подяки дітей, яких батьки зростили та відправили у самостійне життя, і мало характер урочистого чествування, під час якого батьків піднімали догори, посадивши на ослін. У Бехах описаний обряд мав назву бити комина: "За останньою дитиною в кінці весілля білі коміна кіямі. Хазяїн ставить могорич. Після частування його ведуть на тік, стелють килима, гойдають його, піднімають догори, співають "многая літа", хазяйку гойдають в коморі"21. Дітей, що стояли у ряд, батьки благословляли, наділяючи кожного хлібиною: "За останньою дитиною казали, шо мати оддає послєдній хліб. Усіх одружених дітей ставили в ряд і обсилали хлібом" (с. Михайлівка). На Овруччині серед шляхти поширеним було на завершення весільного дійства "ходити по посудок" (с. Левковичі). Це стосувалося найближчих родичів, які зносились на весілля посудом.

Завершальним акордом весілля вважалися відвідини батьків молодої у наступну по весіллі неділю, які мали назву пироги. Останні обов'язково приносили з собою. Ці відвідини батьків були першими для молодої після її переходу у стан пошлюбленої жінки. Нарешті розходились з весілля, пройшовши двір по рабчунах (ряднах) на колінах і на знак прощання за воротами випивали чарку (с. Недашки).

Як бачимо, весільний ритуал околичної шляхти типологічно пов'язаний з регіональним і українським весіллям. Водночас тут спостерігаємо найбільшу кількість локальних особливостей, пов'язаних, зокрема, з такими атрибутами, як килим замість посадного кожуха, вінок, як символ весільної вічнозеленої рослини, п'їрник, як ритуально позначене печиво, відсутність весільного деревця. Очевидно, що ця відмінність не порушує загальної семіотики обряду, а лише створює його варіантність, як атрибутивну, так і акціональну. В цьому сенсі килим, як атрибут посаду, є предметом семантично спорідненим з кожухом, темою хутра, вовни та їх зв'язку з добробутом. Вінок не є абсолютним субститутом весільного деревця, але, безумовно, володіє ознаками сакральної вічнозеленої рослини, яка несе життя та плідність. Ця тема особливо відчутна в обрядодіях розривання вінків на весіллі. Водночас, виготовлення цих атрибутів із тканини майже повністю позбавляє їх ритуально-рольової функції. П'їрник, що в історичній пам'яті респондентів зберігся до нашого часу, як і коровай, має кликальну функцію ритуального дару із медового тіста. Натомість, у весіллі шляхти як ритуальна їжа відсутня загальнопоширена у регіоні пшоняна каша. Виявлені особливості дають можливість стверджувати, що святкова їжа околичної шляхти засвідчує лише традицію печеного хліба, стадіально пізнішого за варено-круп'яну страву.

Весільний обряд шляхти містить меншу кількість архаїчних реліктових елементів, здійснення яких, на думку родової шляхти, було виявом низького культурного рівня. У цих селах рано відбувається і руйнування традиційної структури коровайного хліба. Він стає одношаровим, прямокутним (у зв'язку з використанням дека відповідної форми) у вигляді спечених рядами шишок (с. Мелені, Щорсівка). Зрозуміло, що такий коровай втрачає свою первинну знаковість 22.


1. АЮЗР. - К., 1867. - Ч. 4. - Т. 1.
2. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. - Почаев, 1888; Клепатский Р. И. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. - Одесса, 1912. - Т. 1.
3. Черв'як К. Шляхта околична на Коростенщині. - К., 1927.
4. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV-ХVІІ ст. - К., 1993. Упродовж багатьох років питання життя шляхти на Коростенщині вивчає місцевий краєзнавець М. Брицун. Див. Брицун-Ходак М. Шляхта околична. - Коростень, 2002.
5. Томашевський А. П. Населення Східної Волині (V- ХІІІ ст. н. е.) (система заселення, екологія, господарство). - К., 1993. - С. 31.
6. Рукописний фонд Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського (далі РФ ІМФЕ. - І. Н.) ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 97.
7. Романюк П. Ф. Поліське весілля: обряд і лексика / Полісся: мова, культура, історія. Матеріали міжнародної конференції. - К., 1996. - С. 110.
8. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 21.
9. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 106-108.
10. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 7.
11. Із матеріалів етнографічної експедиції автора в Овруцький р-н Житомирської обл. (2001 р.). Архів Державного Музею народної архітектури та побуту України (ДМНАПУ).
12. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 214. - Арк. 108.
13. РФ ІМФЕ. Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 81
14. Дієслово реrіеtі історики також фіксують в литовській мові, де воно має аналогічне значення - виробляти з допомогою теплоти, народжувати. Існує версія про походження імені Перун від санскритського кореня раr в значені того, хто народжує. Див. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание... - С. 371.
15. Запис здійснено аспіранткою КДУ ім. Т. Г. Шевченка Мандебурою О. С. у серпні 1996 р. в складі історико-культурної експедиції при МНС України.
16. В шляхетських селах до наших днів збереглася пам'ять про барвінковий вінок молодої - с. Каленське.
17. РФ ІМФЕ6 Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 44.
18. Писаренко Ю. Г. "На одином ковре": про символ "братерства" князів на Русі // А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану чл.-кореспондента НАН України М. Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 99-104.
19. РФ ІМФЕ6 Ф. 15-3. - Од. зб. 158. - Арк. 68.
20. Там само. - Арк. 74.
21. Там само. - Арк. 37-39.
22. Серед 28 згадуваних у статті сіл 14 є шляхетськими, серед них Бехи, Верпа, Думінське, Каленське, Купеч, Левковичі, Магдин, Мелені, Михайлівка, Можари, Недашки, Пехоцьке, Ходаки, Щорсівка.

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: