Історія, походження назв міст, сіл і річок Чернігівщини та Сіверщини

Як дізнатися про походження назви свого села? Дослідження доктора філологічних наук, професора, шанованого студентами викладача, унікального поліглота та щиро відданого своїй справі фахівця, корінного поліщука з Глухова, завідувача Лінгвістичного музею Київського Національного Університету імені Шевченка Костянтина Миколайовича Тищенка...

Походження назви села "Х" - користуйтеся пошуком по сторінці, щоб знайти походження назви певного села (натисніть клавіші Ctrl та F)

ЛИТВА НА СІВЕРЩИНІ

Топонімічні свідчення. Частина І

На перший погляд, гідно подиву, як мало лишилося в пам’яті народу спогадів про перебування українських земель у складі Литовської держави. Вочевидь, наступні події польської доби, пов’язані з формуванням нової української державності, цілком затерли ті давніші спогади. І тільки віками паплюжена й переслідувана українська мова зоставалася "німим" для людини пересічної, невтаємниченої, однак промовистим для фахівця свідком тих давніх життєдайних взаємин.

Наші запозичення з балтійських мов, передусім литовської, не просто численні: вони утворюють один з найколоритніших пластів української «лексичної ментальності», українського світосприйняття. Літературна мова органічно ввібрала в себе такі мальовничі, барвисті слова балтійського походження, як: баюра, блазень, валандатися, верша, відлига, вовкулак(а), гаразд (лит. geras «добре»), гилити, гомілка, грудка, гультяй, ґеґнути, ґринджоли (лит. grįžulas «дишло, поворотний круг»)[1], джиґун, джинджеруха, жабуриння, жлукто, жлуктати, жужмом, заграбастати, заклякнути, зозуля, кавкати, капшук, карати, картати, кельма, кепсько, кишіти, клиша, клишоногий, клумба, клуня, клякнути, ковінька, копа, лайба (як показав А.Непокупний — з фінського першоджерела), локшина, лупатий, мантачка, мул, мулкий, мурзатий, нетра, нурт, охляп, пампушка, пастка, пелька, перга, путря (лит. putra «простий суп з крупів», лтс. putra «каша»), путь-путь (до курей), садиба, стодола, скаба, скабка, скирда (скирта), суспиця, твань, толока, трощити, трям, шалапут, шлунок, шнипорити (нишпорити), шнипорка (нишпорка), юшка і десятки інших[2].

Досі широко вживаними є такі діалектні українські слова литовського походження, як бусол, бузько, жвір «грубий пісок», ме’шти «черевики» — це в західних говірках. А в східних, зокрема сіверських, — бутліти, побутліти (про кожух — «зотліти, погнисти», від лит. pūti «гнисти»); гала’світи (у виразі «по галасвітах ходити» — від лит. galas "край, кінець" + укр. світ), ґиру’н «щербатий глечик» (лит. girūnas «хвалько»), пу’ня «невелика клуня, сарайчик», ру’пити «кортіти» (від лит. rūpėti «цікавитися, хотіти»), шамотіти (у виразі «не шамоти!» — від лит. šemeta «неспокійна людина»[3], шелюга, шуло «парканний стовп», яжук «їжак» — з типовим лит. наростком — пор. kižuk «лошатко, вередлива дитина», кнів'юк «чайченя», діал. жудюк «горобець», поросюк, сіврюк, численні українські прізвища на -ук, -юк. Серед українців дотепер поширені десятки прізвищ литовського походження — Бутейки, Борейки, Войшвілло, Бурбело, Бутовичі, Нарбути, Гудовичі, Довнар-Запольський, Домонтовичі, Радивил(ов)и, Довгал(евич)і, Солтиси та інші. 

Така досі жива присутність в українській мові численних літуанізмів у різних галузях лексики незаперечно свідчить про вагомість литовсько-українських контактів за середньовіччя і — опосередковано — про історичний внесок литовців до формування українського етносу. Численні назви річок та інших водоймищ (гідроніми), а особливо — назви населених пунктів (ойконіми), урочищ — усі топоніми, литовське походження яких доведене і про які піде мова далі, — переконливо доповнюють загальну картину, показуючи те реальне географічне середовище, у якому литовсько-українська етнічна й мовна взаємодія розгорталася впродовж кількох століть.

Про плідну обабічну спрямованість українсько-литовських контактів свідчать і численні українські запозичення в сучасній литовській мові, більшість з яких прийшла до неї безперечно за часів Великого князівства Литовського. Для прикладу досить згадати кілька найтиповіших з-поміж детально досліджених А.Непокупним, Ю.Лаучюте, Е.Гринавецкене та іншими: akraicas - окраєць, akraičikas - окрайчик, anūkas - онук, anūkė - онука, čerenas - черінь, dieška - діжка, gagančius - каганчик, kazokas - kozak, kurapka - купірка, padalionis - подолянин, privietoti (XVI ст.) - привітати, striekà, striechà - стріха, trivoti - тривати, ulioti - гуляти, večerioti - вечеряти тощо[4].

Дослідники наголошують на тривалості слов’яно-литовських і зокрема українсько-литовських контактів. Це доводить і сама звукова форма збережених литовських запозичень. Так, коментуючи походження назв урочища Упла (с. Корюківка на Чернігівщині[5]) та лісу Упла (Зноб-Новгородський район Сумщини), відомий український літуаніст А.Непокупний відзначає їхню граничну близькість до литовського першоджерела — «зменшувальної форми типу лит. upelė від лит. upė «річка»[6]. Це ж стосується і назви заснованої литовцями на Дніпрі нижче Кременчука фортеці Упск (XVI ст.). Проте однокоренева назва урочища на Житомирщині — Вупло або назва р. Вопь містять на початку протетичне в-, а це вказує на значно давніший час їхнього вживання в слов’янському середовищі. Аналогічну думку висловили В. Топоров і О. Трубачов, пишучи про «різний час засвоєння слов’янами ... з одного боку, назви У-па, в якій припускається найпізніше знайомство (слов’ян) з цією балтійською формою, а з іншого боку — назв Вопь або Каспля, які були запозичені так рано, що встигли пройти довгий шлях власне слов’янської фонетичної еволюції»[7]. А. Непокупний доходить висновку, що «деякі балтійські гідроніми Українського Полісся (Упла) й Середньої Наддніпрянщини (Упськ) виразно говорять про пізнє засвоєння їх слов’янами. Причому, пізній характер запозичень може бути пояснений не пізньою появою слов’ян, як-от у басейні Оки, а відносно пізньою появою балтів на цих територіях, зокрема в часи Великого князівства Литовського»[8].

Литовська дослідниця Юрате Лаучюте [Jūratė Laučiūtė] також зазначає, що (при безперечній наявності закономірних історико-фонетичних відповідностей у питомих словах спільного походження в слов’янських та балтійських мовах) помітно ближчі за звучанням і значенням пари міжмовних відповідників мають бути пояснені не розвитком зі спільного джерела, а як прямі запозичення з литовської мови[9].

Литовсько-слов’янська етнічна межа в минулому

В сучасній науці вважається, що литовсько-українська етнічна межа в часи Великого князівства Литовського (ВКЛ) могла існувати лише в Західному Поліссі (принаймні для Лівобережжя така проблема ще не ставилася). Значно краще, із зрозумілих причин, досліджено литовсько-білоруську межу епохи ВКЛ. Це питання докладно вивчили Ф. Нарбут, Ф. Якубовський, П. Климас, Г. Ловмянський, В. Голубович, Є. Охманський, М. Ґрінблат, П. Ґаучас та інші. У своїх дослідженнях вони використовували відомості про віровизнання населення, його матеріальну й духовну культуру, прізвища, археологічні, історичні і, зокрема, топонімічні матеріали. Відомо, що традиційно «власне Литва» включала (крім теперішньої Литви») майже всю теперішню Білорусь (крім Полоцька, Вітебська, Гомеля й Мозира з околицями), Підляшшя і північно-західну третину Стародубщини[10].

Виявилося, що при встановленні литовсько-білоруської етнічної межі цінні дані постачає топоніміка. У цій галузі відомі праці К. Буґи, М. Фасмера, Я. Сафаревича, А. Непокупного, А. Ванаґаса, Н. Бірилло, В. Жучкевича та інших. Зосібна, найхарактернішим для литовських назв давніх населених пунктів учені вважають наросток (суфікс) -ишки (лит. -iškė(s), -iškis, -iškiai). З’ясувалося, що він властивий ТІЛЬКИ литовським топонімам[11]. На мапі до статті П.Ґаучаса[12] назв сіл з цим наростком зазначено лише в Західній Білорусі близько 40 і ще 6 — на Сувалщині в Польщі. За нашими даними, в Україні такі назви збереглися тільки на Лівобережжі — Литвишки (2) Полтавської області, Тулушки Сумської області, зокрема — у північній Сумщині (колишній Сіверщині) — Клишки, Полошки, Обложки. З-поміж інших назв з характерними литовськими наростками -ани, -ейки, -ейші, -ойці на Чернігівщині представлені ще Білейки, (хутір) Шумейків, Шалойки (від лит. šalti, šalo «мерзнути», пор. Студене, Студенок).

Литовський наросток -ишки сусіди-білоруси іноді заміняють слов’янськими -ище, -ичі, іноді — -иха[13]. Прикладів такого пристосування не бракує і в дослідженому нами районі: пор. Шатрище, Банищі, Баничі; Шапиха на Чернігівщині від лит. šapas «солома» — поруч з Шалойками й Білейками. Коли запозичений литовський топонім після зміни населенням своєї мови на слов’янську в якийсь момент починав сприйматися як нерозкладний, до нього могли додаватися ще й слов’янські афікси, як-от у назві села Гапишківка під Сосницею Чернігівської області.

Ойконіми "Литва", "Литовці", "Литвяни" тощо виникли в різний час на околиці литовської етнічної території та в колишніх литвомовних островах[14]. На Лівобережжі вони можуть походити як від етноніма, так і від назви колишніх підданців Великого князівства Литовського.

П. Ґаучас робить висновок, що там, де переважають назви зі слов’янськими коренями й литовськими наростками, засновниками відповідних поселень вочевидь були слов’яни, згодом літуанізовані (политовщені) в початковий період ВКЛ[15]. Для розглянутої нами території слушне зворотне твердження, бо корені назв — литовські, а наростки часто вже пізніші, слов’янські. При цьому «подібно до того, як слов’яни пристосовували фонетику балтійських назв до своєї фонетики, вони намагалися пристосувати й балтійський словотвір до свого словотвору, і за деякими слов’янськими формантами, що поєднані з балтійськими коренями, можна побачити балтійський афікс»[16].

Як зазначає П. Ґаучас, «синтеза наявних історичних (археологічних, етнографічних) і лінгвістичних даних дає підстави вважати, що до XIV ст. південно-східна межа поширення литовської мови стала стійкішою і змінювалася незначно аж до Люблінської унії або й дещо пізніше. Перехід з литовської мови на білоруську в південно-східній частині литовської етнічної території, за словами М. Балінського, почався за Яна Казимира (друга пол. XVII ст.) після шведських (і козацьких. — К.Т.) воєн, які вкупі з подальшими стихійними лихами (голод, нова пошесть чуми) вигубили значну частину людності. Нові поселенці, прибулі з руської частини ВКЛ, сприяли зміні мови серед уцілілих місцевих жителів. Литовська етнічна територія з південного сходу почала скорочуватися»[17]. На користь цих міркувань свідчить те, що в околицях м. Ґродна ще в першій половині XIX сторіччя говорили по-литовському, та й тепер тут по селах подекуди можна знайти старих дідів, які говорять литовською. Так само литовською говорили понад усім Німаном, навколо Ошмян, Мінська, Свентян, Дісни, В’язині, Волколати. На думку дослідників, литвомовні острови існували в XIV-XVI сторіччях і пізніше ще далі на південь і схід від сучасної литовської етнічної території, зокрема — на півдні Слонімського і Берестейського повітів. Помічено, що на теренах теперішньої Білорусі найсприятливіші умови для тривалого існування місцевого балтійського населення після прибуття слов’ян залишалися на вододілах річкових сточищ.

Окрім литвомовних островів, у сусідніх слов’янських повітах за часів ВКЛ оселялися литовські феодали, які на XVI сторіччя становили там «дуже важливу меншину населення»[18]. Їхні поселення (маєтки, фільварки, околиці) здебільшого мали литовські назви, а після хрещення литовців там засновано католицькі парафії.

У добу ВКЛ Стародубщина й Чернігово-Сіверщина стали особливо привабливими теренами для осадників (переселенців) із власне Литви й Білорусі — насамперед завдяки своїм природним ресурсам і рідкій залюдненості. Спочатку тут розвивалися переважно промисли (уходи), а пізніше — скотарство й хліборобство, головним знаряддям селянина було рало із залізним наконечником, а тягловою силою — коні. Відбувалися певні вдосконалення сільськогосподарської техніки — з’явилися вітряки й водяні млини, більші серпи, довші коси на саженному (двометровому) кіссі з промовистою назвою «литовки», а також литовські ціпи[19]. Таким чином, залюднення нових територій Сіверщини супроводжувалося етномовними контактами й культурним обміном між різноетнічними групами населення.

У XV сторіччі почастішали втечі українських селян від своїх панів, переважно із західних районів, де феодальний гніт був тяжчий. Зі свого боку, феодали східних місцевостей, потребуючи робочої сили, намагалися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. Це робили й управителі маєтків ВКЛ, якому належали величезні земельні простори[20], господарське освоєння цих просторів тривало довгий час. У ньому брали участь тисячі й тисячі людей, помітну частку серед них становили вихідці із Західного Полісся й прилеглих теренів.

За ілюстрацію до цих виявлених і досліджених істориками процесів, а також за незалежний доказ на користь їх може правити достережена нами подібність цілих систем топонімів (топонімічних ландшафтів) Підляшшя, Західної Білорусі й Сувалщини до місцевих назв окремих районів Сіверщини. Звичайно, ці аналогії є тільки частиною ширших топонімічних паралелей, які пов’язують слов’янський світ у широтному напрямку[21]. Проте не може бути випадковістю ні факт численних, до деталей, збігів топонімічних ландшафтів названих регіонів, ні мішаний склад їх — і на заході, і на сході — з литовських та слов’янських назв (див. табл.).

Як відомо, за півтораста років процес литовського осадництва набув такого розмаху на Чернігівщині, зокрема Сіверщині, та в прилеглих «верхівських» князівствах по р. Оці, що спричинив політичну кризу 1500 року й перехід князівсько-феодальної верхівки цих земель разом з усією маєтністю й територією під владу Москви. Цією подією розпочалося сторіччя литовсько-московських воєн за втрачені землі.

Проте литовський осадницький потік на Лівобережжя не вщухав. Він попрямував на південь від втрачених територій — у лісостеп і злився тут з потужним потоком осадників з Правобережжя. Перед цим часом землі теперішньої Полтавщини, Переяславщини і далі до Десни й Сейму через постійні наскоки татар і вибирання ясиру (бранців) практично збезлюдніли (до XVI ст.). їхнє поновне освоєння з півночі й заходу стало можливим лише у висліді оборонних зусиль Речі Посполитої: організації козацтва та степової сторожової служби, досвід якої був від початку XV сторіччя набутий на Правобережжі. У зв’язку зі сказаним привертає увагу пасмо топонімів з коренем лите- на Полтавщині (Литвишки /2/, Литв’яки, Литвини) та безпосередньо на схід від неї (Литовки, Литвинівка, Литвинове), яке немовби оперізує пізнішу Гетьманщину з півдня; проте лише 2 села з наростками- ишки у назві могли бути етнічно литовськими. Інші назви, мабуть, вказують просто на підданців ВКЛ.

Відомо, що в XVI сторіччі на Лівобережній Україні структура сільськогосподарського виробництва разюче відрізнялася від Галичини, де за сторіччя панщина виросла вшестеро, та Волині, де вона сягала 3 днів на тиждень. На сході у величезних латифундіях магнатів бракувало робочих рук. Тут оголошують «свободи» (звідси назва багатьох населених пунктів «Слобода») — пільги від панщини та повинностей на 10-20 років, і це приваблює втікачів з Правобережжя. Як пише Наталя Полонська-Василенко, «країна залюднюється з казковою швидкістю. Виростали сотні, тисячі нових сіл, містечок, міст. Проте проходили пільгові роки, і селяни мусили відбувати панщину та виконувати різні повинності. Залюднення слобід почалося відразу після Люблінської унії, а перші терміни слобід закінчувалися в 1580-их pp., і встановлення повинностей викликало обурення серед людей, які вже звикли до волі й неохоче приймали панщину, навіть тоді, коли вона була менш важка, ніж та, що була колись вдома. 1618 р., коли закінчилися пільгові роки в латифундіях князів Вишневецьких на Лівобережній Україні, майже половина селян подалася за кордон — до т. зв. Дикого поля»[22]. Сприяла цьому і тодішня слабкість Московської держави, яка по династичній кризі програла війну з Річчю Посполитою і щойно знову відступила їй Чернігово-Сіверщину.

ЗВ’ЯЗОК ТОПОНІМІЧНИХ ЛАНДШАФТІВ ЗАХІДНОЇ БІЛОРУСІ, ПІДЛЯШІНЯ І СІВЕРЩИНИ

Західні регіони.
Теперішня Сіверщина й суміжні землі

Західна Білорусь:
м. Ошмяни — м. Сураж — м. В’язинь
ур. Ошмань — м. Сураж Бр — с. В’язенка
оз. Баторин — р. Дисна
м. Батурин — р. Десна

Сувалщина (Польща):
Krutyñ — Strzelniki — Kaliszki
с Крути (2), — Стрільники — с. Клишки
Sumki — jez. Sumowo — Dunajek
м. Суми — с. Дунаєць
Szczebra — Ber≈niki
с. Щёбри — с. Бендзики — с. Бёздрик

Підляшшя (Польща):
Sura≈ — Brañsk — Sejny — rz. Òoknia
м. Сураж Бр — м. Брянськ[23] — р. Сейм — р. Локня - р. Локниця
Guchow — Chopków — Òu≈ki
м. Глухів — с. Холопків — с. Лужки
Szóstka — Pooski
м. Шостка — с. Полошки
Biaopole — Jarosawiec — Krupe
с Білопілля — с. Ярославёць — с. Крупець
- Krupiec — rz. Sootwa - хут. Солотвин

Засади системного аналізу топонімів

Серед українських топонімів (зокрема, гідронімів) литовського походження А.Непокупний виділяє назви, що походять від етнонімів (напр., р. Литовка), антропонімів (р. Любартиха) та апелятивів (р. Кудринка — від лит. kūdra «ставок»). Для підвищення надійності етимологій учений залучає додаткові відомості, зауважуючи, що часом досліджуваний топонім походить від литовського слова, яке може вживатися в тих-таки місцевих говірках; іноді ймовірність литовської етимології топоніма зростає внаслідок збереженості його словотвірної структури (як-от оз. Вангупов на Чернігівщині, від vang- «сіножать над річкою» + upė «річка»). При цьому слід брати до уваги види слов’янізації балтійських назв (за К-О. Фальком), до яких належать флективна, словотворча, перекладна та народно-етимологічна адаптація топоніма[24].

Потреба в синтетичному огляді цілого топонімічного регіону, яким є Чернігово-Сіверщина, неминуче пов’язана з включенням до нього топонімів, досліджених з різною мірою повноти. Компенсувати цей недолік ми спробували якомога повнішим охопленням самого топонімічного матеріалу. Для цього зроблено суцільну вибірку потенційно неслов’янських (за коренями) назв Сіверщини і всіх прилеглих територій у широтному напрямку від Підляшшя до Курщини за даними топографічних карт з мірилом 1:200 000[25] (для Польщі — 1:500 000)[26]. Із здобутого в такий спосіб масиву близько 1 тисячі назв понад 600 удалося розподілити між 78 етимологічними гніздами, у межах кожного з яких топоніми для наочності були розміщені в єдиній базовій матриці за своєю географічною належністю до одного з 6 історичних регіонів: Польщі, Литви, Правобережної України (та Білорусі), Лівобережжя (поза Сіверщиною), самої Сіверщини (північна Сумщина до Десни й Сейму) або Росії (переважно Брянщина і Курщина). Схематичне географічне розміщення частини наведених у базовій матриці топонімів показано на мапі. Усього в 78 етимологічних гніздах топонімів литовського походження (переважно часів ВКЛ) з Сіверщини представлено 76 топонімів, які мають ще 149 відповідників на решті території Лівобережжя, 164 — на Правобережжі та в Білорусі, 45 у Польщі та 79 у Росії. Першоджерелом цих п’яти сотень географічних назв виступають близько 170 литовських загальних і власних імен. (З огляду на значний обсяг самої базової матриці топонімів вона не наведена, а нижче дано її спрощений семантичний опис.)

Частину етимологій установили раніше дослідники, на праці яких далі є посилання. Частину пропонуємо вперше після застосування до топонімічного матеріалу системного підходу, що потребує певних коментарів[27].

1. Базова матриця топонімів являє собою єдине системне зведення — класифікований масив потенційно неслов’янських за основою топонімів Чернігово-Сіверщини та прилеглих земель, послідовно інтерпретованих на литовському мовному матеріалі. Науковість самого такого підходу виправдана для даного регіону історичним фактом його тривалого перебування в складі ВКЛ.

2. Окремі із запропонованих 78 етимологічних рядів включають гіпотетично пов’язані з ними топоніми, адже об’єктивно закони звукової еволюції в галузі топоніміки діють слабше, ніж у галузі апелятивної лексики — передусім через брак живого семантичного й контекстуального зв’язку, що дає більшу волю мовним ентропійним процесам, зокрема «народній етимології».

3. Розгляньмо такі три реконструйовані словотвірні ряди («пасма») топонімів:



Очевидно, що для апелятивної лексики такі ряди слів навряд чи відповідали б строгим вимогам морфемної спорідненості. Однак серед відібраних з топокарт методом суцільної вибірки усіх (бл. 1 тис.) потенційно неслов’янських за коренем назв взаємно ближчих формою не траплялось. Тому — саме в межах розглянутого масиву топонімів — запропоновані ланцюжки можуть претендувати на обґрунтованість формального поєднання.

4. Звичайно, ця формальна подібність має відповідати (або принаймні не суперечити) іншим — зокрема семантичним і позамовним — даним. Для наведених трьох прикладів такими даними є: а) можливість поширення ведмедів (лит. lokys) за часів ВКЛ у зарослих лісом верхів’ях місцевих річок плюс аналогія з географічно близькою назвою с. Ведмеже; б) наявність традиції будувати в цих місцях оборонні або сигнальні башти (лит. bokštas) плюс аналогія з назвами «Перша Біловежа», «Друга Біловежа»; в) розміщення зазначених поселень у березових лісах або гаях (лит. beržas «береза») плюс аналогія з географічно близькою назвою с. Береза (під Глуховом) тощо.

5. Картина ускладнюється при наявності формально близьких назв доведеного різного походження: у такому разі кожну з них ми прагнули простежити до її етимона. Наприклад, хут. Солотвин Сіверщини = лит. * с. Солотвин у Прикарпатті — імовірно, від назви солі, що там добували; Собич, Собичеве = лит. * Собіщиці, де був маєток Собєських; Гуди * Гудими, ані Литв’яки * Литвиненкове, адже перші компоненти цих пар — відетнонімні, тоді як другі — відантропонімні тощо.

6. Водночас доводиться визнати, що за всієї нібито «нестрогості» об’єднання в один ряд «квазі-однокореневих» топонімів, вони все-таки поєднані в цілому такими ж звуковими еволюційними процесами, що й запозичена апелятивна лексика з іншомовним першоджерелом. Процес запозичення слова в різний час різними особами від різних осіб дає приблизне звукове відтворення іншомовного слова засобами своєї мови, чим запозичення істотно відрізняється від питомої, успадкованої лексики. Тут можна відзначити хіба що найзагальнішу тенденцію: у запозиченнях голосні відтворюються менш точно, ніж приголосні (хоча і приголосні, залежно від їхньої позиції у слові, далеко не завжди залишаються незміненими). Пор.: скирта, скирда = stirta, гаразд = geras «добре», кепсько = пор. лтс. kępsis «ненажера»; не шамоти = šemeta; ґринджоли = grįžulas; клуня = лит. kluonas, лтс. kluons мешти, бр. манты = megzti; путря = putra; трям, трамок, отрама = atrama «підпора, опертя»; укр. рупати, рупити, бр. рупець, рупіць = rūpėti; укр. деготь, діготь, дьоготь (проте дав.-чес. dehet, слц. dent) = лит. degutas, лтс. d•guts, d•guots — до лит. dègti, лтс. degt «горіти» тощо.

Запропонований далі текст є зразком застосування до зібраного мовного матеріалу методу «лінгвістичної палеонтології»: він являє собою спробу висвітлити реалії тодішнього життя осадників через значення віднайдених литовських слів-першоджерел — коренів і основ відповідних українських топонімів Чернігово-Сіверщини.

Карта

ПРИМІТКИ:
[1] Лаучюте Ю. А. Словарь балтизмов в славянских языках. — Ленинград, 1982. — СИ.
[2] Там само.
[3] Там само. — С. 136.
[4] Див.: Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. — К., 1979; Лаучюте Ю. А. Зазнач, праця; Гринавецкене Е. Й. и др. Северозападные белорусские говоры литовского пограничья // Балто-славянский сборник. — Москва, 1972. — С.377-393.
[5] Чн — Чернігівська область. Далі вживано ще такі скорочення: Вл — Волинська, Рв — Рівненська, Ж — Житомирська, Кв — Київська, Су — Сумська (окремо Сі — Сіверщина), По — Полтавська, Хк — Харківська, Ку — Курська, Бр — Брянська, Тн — Тернопільська, ІФ — Івано-Франківська, Лв — Львівська області; Бі — Білорусь.
[6] Непокупний А. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелі // Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках. — К., 1981. — С.80.
[7] Топоров В. H., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — Москва, 1962. — С.237. ‘ Непокупний А.П.
[8] Зазнач, праця. — С.80.
[9] Лаучюте Ю. А. Зазнач, праця. — С.101.
[10] Nanke Cz., Piotrowicz L., Semkowicz W. May atlas historyczny. — Warszawa, 1979. — Mapa 8.
[11] Safarewicz J. Rozmieszczenie nazw na -iszki na pograniczu slowiañsko-litewskim // Sprawozdania Polskiej Akademii Umiej•tno∂ci. — Kraków, 1947. — T. XХIII; Див. також Narbutt T. Oznaczenie granic Litwy wa∂ciwej od strony Slowiañszczyzny // Pomniejsze Pisma Historyczne. — Wilno, 1856.
[12] Гаучас П. К вопросу о восточной и южной границах литовской этнической территории в Средневековье // Балто-славянские исследования: 1986. — Москва, 1988.
[13] Там само. — С.196-197.
[14] Там само. — С. 198.
[15] Там само.
[16] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелi. — С.67.
[17] Гаучас П. Зазнач. праця. — С.195.
[18] Ochmañski J. Biskupstwo Wileñske w ∂redniowieczu: Ustrój i uposa-≈enie. — Poznañ, 1972. — S.81 — 82.
[19] Марченко M. I. Історія української культури. — К., 1961. — С.97-98; Грінченко Б. Словарь української мови. — К., 1908. — Т. 2. — С.363.
[20] Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 1. — Кн. 2. — С. 112.
[21] Див.: Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках; там само і бібліографія.
[22] Енциклопедія українознавства: Загальна частина. — К., 1995. — T. 2. — С.438.
[23] Саме пов’язаність з підляським Браньском і весь цей топонімічний контекст спростовують етимологію «Брянск = местн. н. из *Дьбряньскъ, ср. дебрь», наведену в словнику: Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — Москва, 1964. — Т.1. — С.225.
[24] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелi. — С.67.
[25] Використано топографічні карти Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Полтавської областей (К., 1992), а також довідник «Українська УРСР: Адміністративно-територіальний поділ» (К., 1973).
[26] Samochodowy atlas Polski. — Warszawa, 1976.
[27] Див.: Lyberis A. Lietuvių-rusų kalbų žodynas. — Vilnius, 1971.

Частина ІІ.

Про що говорять ці назви: Литовський етимологічний коментар

Ментальність осадництва, самосприйняття поселенців як мешканців самого краю, кінця «свого» географічного або етнічного середовища дійшла до нас у назвах Галишки, Голишки Білорусі, Галяво Полтавщини, (не виключено, що й с. Галицьке на Сумщині =*Галішкі ?), уроч. Галое на Гомельщині, — пор. досі живий у говірці с. Клишки вираз «по галасвітах ходити» (далеко, на краю світу) = galas (множина galai) - «кінець, край, межа»
Пор. також назви Замглай, Шумлай Чернігівської області: = žemas «низький, низовинний»
Якісь оселі виникали на перехресті доріг — розсоші — як-от с. Криски Чернігівської області; пор. м. Россошь на Орловщині. = šónas «бік, сторона», kryžkelė «перехрестя доріг»
Пересуваючись певними уторованими шляхами, тодішні литовські осадники часом якоюсь долинкою, яром відхилялися вбік: назва села Шалигіне говорить про таке самосприйняття, як і Шалагірьі Білорусі «Бічний Ліс» і вже згадане село Шумлай на Чернігівщині. = šalìnis «бічний», šálintis «уникати»
Цілком природні литовські назви сіл від кореня «бути, існувати» — на зразок укр. назв Селище, Старе Село: так названі Бутівка, Старобутівка і поблизька Кербутівка Чернігівської області: = butas «оселя, помешкання», būtis «буття»

А далі Карабутове на Сумщині. Пов’язаний цей корінь і з прізвищами давньої чернігівської шляхти — сотника Бутовича (під Седневом), хорунжого Нарбута, відомого з історії новгород-сіверського князя Корибута[1]. = kerti «відокремитися», keróti «розростися, розгалузитися», narinėti «шукати»

У ті важкі часи люди нерідко жили бідно, як-от у передмісті Глухова — Веригіні (очевидно, назва пізніше адаптована): пор. Варгинишки Білорусі, Ворожба Сумської області (м., 2р., 2с.) і Воробжа на Курщині, а також пізнішу польську промовисту назву Biedaszki — двічі: на p. Dajna і W•gorapa (NB): = vargti «бідувати», vargìngas «бідний, убогий»

Траплялися і підупалі села — Обложки, пор. Облоги Сумської обл., пол. Obu≈e: = ablūžti «обломитися, підупасти»

І вже цілком розвалені — Полошки, пор. Палуж Білорусі, пол. Poloski, Paaszki: = palūžti «зруйнуватися»

I зовсім маленькі хутори: Мажугівка на Чернігівщині: = mažokas «малесенький»

І окремі хатинки, хижки: Лушники на Сіверщині, Полтавщині: = lūšna «хижа, хата»

Aбо й курні хати — з тих давнезних курних хат, які автор іще застав на півночі Рівненщини й Волині, зокрема біля оз. Любомль: пор. Пиротчине, Пирново, Пирятин (5 з похідними).
= pirtis «лазня, клуня, місце для сушки льону»

Де ж розселялися осадники?

На переважно низинному, часом заболоченому терені зручно було поставити нову оселю:
- на сухому місці: Шустово (2), Шустовка на Курщині, Шустики у Білорусі, може — Шестовиця на Чернігівщині, пол. Szostka, Szostaki, написання яких для сіверської *Шустки очевидно вплинуло на пізніше прочитання його як Шостка (р. і м.). Сюди ж місцеве клишківсь;ке прізвисько Шустиха: = šūstis «сухе місце, купа, підвищення»[2]
- на сухішому узвишші: Сутиски: = šūtis «купа, узвишшя»
- на узвишші серед болота: хутір Солотвин під Клишками, Солотвин (3) на Житомирщині та Волині, Солотине Житомирської обл., пол. Solotwa і, може, Solokija: = sala «острів, село на узвишші серед боліт» + tvinti «розливатися»
- на пагорбі (по-місцевому — бугрі): Губарі, Губарівщина на Чернігівщині, пор. прізвисько Губрії: = gūbrys, gūburys «пагорб»
+ Гуков, Гуково, Гучин; = gugà «горбик»
+ Кукшин, Кукшине (с. Землянка), Куковичі, може й Куклинці: = kúkštera «спина, гора»
- на крутому пагорбі: Крути Чернігівсьої області (ті самі), Крутишине, Кручик Харківської області, пор. с. Груди на Чернігівщині: = krūtinė «груди», krantas - берег > [3]

На відкритому ландшафті або почленованому рельєфі найчастіше осада закладалася біля води:
- у долині річки, яка завжди могла дати додаткове харчування: Ловинь р. і с. на Чернігівщині; р. Ловра в с. Нарбутівка, пор. пол. Lowin, Lowinek i Lowcza (?) : = lóvys «корито, гирло»
- біля ставка чи болотця: Кудрівка, Кударі, р. Кудрявець на Київщині, вул. Кудрявський узвіз Києва - = kūdra «ставок»
- біля яру (по-місцевому — провалля) або біля перекату річки: р. Рева Чернігівської обл., Ревушки Волинської обл.; пор. часте прізвище в Глухові Рева: = rėva «перекат»
- біля потоку, струмка: с. Нориця Чернігівської обл., Норинськ на Житомирщині, Понори, Понорниця Чернігівщини, пор. Понуровка Брянщини, Нара і Понора на Оці: = старолит. narà «потік», «біля потоку» Panaras, Panaru [4]
- за болотом: численні Заболоття є, очевидно, кальками з початкової лит. назви Užubaliai (всупереч мовній реальності клишківське Заболоття вже пишеться на мапі як «Заболотне»): pala, bala - «болото»[6]

Часом оселя виявлялася закладеною на грузькому місці:
Дунаєць, Дунайка, Дунаеве, пор. Грузьке або Гатне: = dùn¸§js «болото, твань» або dunqjus «загата, гребля»
+ Кези Чернігівщини — буквально «гниле», пор. у Глухові Гнилий став, вул. Гнилоставська; Хирів Львівської області = kėžti «гнисти, хиріти»
+ Путивськ Чернігівщини, Путивль Сіверщини, Путинівка Волині, пол. Putnowce?; пор. діал. клишківське побутліти «зогнити, зопріти» (про кожух): = лит. pūti «гнисти», putlus «пухлий»
+ сюди ж належать численні поселення з назвами, що починаються на мак-: на місцевості вони виявляються розміщеними на низьких, багнистих місцях — Макове під Шосткою, Максаки, Максим Чернігівської обл., Маковье у Білорусі, Маковичі на Волині, пол. Makowlany: = makóti «іти через болото», makasyti «місити бруд»
+ також Макошине, Макишин Чернігівщини, пор. пол. Mąkoszyn. = makasynė «трясовиння»

У сучасній литовській мові pajūris означає лише «морське узбережжя», «примор’я, надмор’я». Загальна назва баюра засвоєна українською мовою в часи, коли одним із значень цього слова було (а мабуть, і досі є в котромусь із живих литовських діалектів(?) також і «ковбаня, звичайна калюжа» (теж, до речі, літуанізм). У такому разі назва с. Баюри Сумщини є продовженням у топоніміці України українського загального іменника, хоч свого часу й запозиченого з литовської мови.
Може, численні річки Десни й зазнали пізнішого впливу від слов’янського десний «правий», проте сучасні історично-порівняльні дослідження невблаганно ведуть до визнання цієї назви літуанізмом[7]: = dysti «зростати, більшати»

На головному водному шляху Чернігово-Сіверщини, на Довженковій зачарованій Десні були численні рибальські села: Жуклі, Жуклоти, Жукотки, Жуківки[8]; = žvejóti «рибалити», žvejoklė «рибалка»
- були особливі рибні місця: с. Жавинка Чернігівщини, пор. діал. жавинка, білор. завынька; = žuvynė «рибне місце в затоці» [9]
- рибу ловили зокрема і вершею: село Боршна, м. Борзна Чернігівської області споріднені назви: = varža «верша»

Озера кишіли (теж литовське слово!) рибою, як-от: голованями: с. Шабалинів Чернігівської обл. =šapalas «головань», лящами (судаками): оз. Стеркове біля Новгорода-Сіверського, згадане під 1552 р. — приблизно тоді ж, коли й оз. Серково у Білорусі (1578 р.)[10] - = sterkas «судак».

Чистотою води опікувалися жаби: численні озера й села з назвою Крупець — десяток назв на Сіверщині й Курщині, Брянщині, у Білорусі, Польщі й Литві: =старе слово krupis, krupė «жаба»

За жабами доглядали лелеки: вже згадані назви озер Стеркове — можуть мати й цю етимологію. = starkus «лелека»[11] > До речі українське діалектне (правобережне) бусол, боцюн, боцян «лелека», як і білоруське бусял, можуть мати литовську етимологію (від pūstis "хизуватися, бундючитися" (прим. - зрештою є й таке застаріле литовське слово як busilas).

Гаї старих дерев понад сіверськими річками полюбляли дятли: давніша назва р. Рачинка в с Нарбутівка — Генавщина[12].: = genys «дятел»

Про річкові вири [саме українське слово — теж літуанізм] нагадують назви Вир, Вири, Вирівка тощо: = vyrius, virulys «вир».

У наддеснянських діалектах розрізняють іще покол «вир під високим берегом» = pakalnis «під горбом».

Придеснянські озера і урочища досі завдячують своїми назвами то литовському коневі: оз. Жиргань = žírgas «кінь», то литовському лошаткові: ур. Кізючеве Чернігівщини (с. Волинка) = kuinas, лошатко (?), то литовському голубові: оз. Коровель = karvelis «голуб»[13].

Річки — притоки Десни — часом були й зовсім маленькі: р. Мена (і місто Мена Чернігівської обл., село Мяна Білорусі), р. Менка у сточищі Оки, лит. = menkas «дрібний, слабенький»[14]

Течуть, сочаться у рівному степу Лівобережжя тихі річки Слоут, Слот на Чернігівщині, Сула на Полтавщині, Білорусі; подібні назви є і в Росії — Сулоть, Сула на Оці; а в далекій польській, але теж з литовським субстратом Сувалщині є село SvXiszki. = sulà «березовий сік», sùltys "сік", sulóti «сочитися».

Іноді це просто безіменна річечка: урочище - ліс Упла на Сіверщині, Чернігівщині; = upelė «річечка», upė «річка» >. До речі, на р. Упі (притоці Оки) стоїть Тула (по-литовському «колонія»); м. Упск на Дн;іпрі (1548 p.); також ур. Вупло на Житомирщині.
Сухої пори деякі річечки пересихають: р. і с. Уздиця Сіверщини, пор. м. Узда Білорусі (біля витоку р. Німан). = uždžiuti «висохнути, вщухнути»

«Струмок Рачинка... бере свій початок із підземних джерел біля села Жалківщина...», — пише В.Ткаченко[15]. = šaltìnis «джерело, витік», від šaltis «[jkjl»
Більш ніж імовірна пізніша народна етимологія «зрозумілішого» Жалківщина від попереднього *Шалтівщина, яке перестало бути зрозумілим; пор. типові для цього краю місцеві назви сіл - Студенок.
Любили осадники й місця під лісом: численні Обірки на Чернігівщині, Рівненщині; Обурок Сіверщини, Уборок (3) Сіверщини, Білорусі; Уборки Чернігівщини, Брянщини. У Білорусі ця назва трапляється часом і у своїй вихідній литовській формі - Погірьі[16]. Очевидно, усі ці назви (замість очікуваних Підлісся, Підлісне) — скальковані з цього литовського прототипу. = pagiriai «підлісся».

Іноді селилися в прорідженому ліску або на перелозі: с. Ретик, пор. р. Реть, оз. Ретіж Сіверщини і на Оці: = retas «рідкий» або rėtis «проріджений», діалект. «переліг»[17]

Тихі струмки й річки несли свої води через кленові гаї: р. Клевень — колишній державний кордон між Річчю Посполитою і Московською державою, теперішній кордон між Україною і Росією; ще одна р. Клевень Курської обл. РФ, р. Клева Білорусі і села Клевень Курщини, Клёвы Білорусі, с. Клевин Чернігівської області, Клевішча Білорусь, Клевецьк на Рівненщині, пол. Klewinowo, Klewianka = klevas «клен», klevynas «кленовий ліс».

Часом береги річок були зарослі верболозом: село Шатрище Сіверщини (відоме своєю сірою керамікою) та інше Шатрище Житомирщини; Шатравине Сумської обл.: = šatryškis «лозове» від šatrai «лози, хмиз».

Сховані в самій гущавині березового лісу під Клишками с. Бендзики або Бензики стають за цією ознакою свого розташування в один переконливий ряд з назвами Безиков, Бездрик і через білоруські Бердзікі й польські Beržniki сполучаються з л;итовською першоосновою — Bėržnykas; пор. Березину під Житомиром та р. Бярзвіну (Бере’зину) в Білорусі або с. Березу під Глуховом (батьківщина композитора Березовського чи його батьків) = beržynė «березина» від beržas «береза».

На час литовського дозаселення на Сіверщині було ще чимало давніх пралісів — пущ, а мешкати серед лісу мало в ті часи свої переваги: звичайною для лісового села є назва Гирине (2) Сіверщина, Сумська область = girià, girynas «суцільний лісовий масив»[18]. Гирьи Ку, очевидно, сюди ж Гірманка Чернігівщини, не кажучи вже про незліченні лісові села Литви (Giričiai, Girionys, Girininkai, Girnykai...) i особливо Білорусі (Пры/Гаеуцы, Погірьі, Гірвелі, Гірнутьі, Гіраньї, Права, Гіршічьі...). Це слово, до речі, входить до складу назви сучасного литовського спортклубу «Жальґірис» = Žalgiris «красноліс, бір», перша частина якого несподівано з’являється в назві оточеного лісом сіверського села Сажалка, — сказати б «Хащове»: = žalgus «захаращений», * Sa-žalga, žalias «зелений».

Тисячолітні гіллясті дуби, які подекуди були ще окрасою глухівських лісів на пам’яті наших батьків, здається, залишили такий слід хоча б у назві села Шакутівщина. = šakutė «гілка», šakotis «гіллясте дерево».

Споконвіку хазяїном лісу був ведмідь — тож і не дивні численні річки Локні Сіверщини, Сумської області, Курщини, Локна на Оці і село Локня, далі с. Локниця Рівненщини, р. і с. Лохніца Білорусі, с. Лохня, дві річки й місто Лохвиця  на Полтавщині, пол. Loknica і навіть полабське Loknica. Зрідка подибуємо і слов’янські аналоги — село Ведмеже Сумської обл., Медведовка (інакше в Топорова) Брянщини, — зрозуміло, що «ведмежих кутків» за Литви було куди більше, аніж у пізніші часи: lokys «ведмідь», lókiškas «ведмежий», lókininkas «ведмежатник».
Звичайним «гостем з лісу» був вовк, з назвою якого пов’язано чимало топонімів у самій Литві (Vilkesa[19]), Польщі (Wilkaska Struga, Wilkesy), на Правобережжі (Вовчасова, р. Вовчасок Київської обл.), Чернігівщині (очевидно, Вільчики, Мокрі Велички), Сіверщині (оз. Овчес, Вовчас, може — с Велківка), на р. Оці (Волчас): = vilkas «вовк».

Ліс давав не тільки дичину, а й такі поживні продукти, як гриби: с. Грибаневе на зах. Сіверщині: = grybynas, grybynė «грибне місце».

Давнім способом підготовки землі під поле було випалювання ділянки лісу: пор. назву с. Дягова Чернігівської обл. (під м. Меною): = degioti «палити» (звідси ж і слово дьоготь).

На берегах річок орали нивки під ячмінь: р. Мізинка, с Мізин (Мезин) Чернігівщини, Мезенівка Сумщини, пор. р. Мезинка, Мезынь, Мезинка, Мезенка, Мезино (2) — усі на р. Оці. (Чи не сюди ж згодом адаптовані Вяженка, Вязынь, Вязенка?): = miežìnis «ячмінний»[20].

«Невелика частина поля, півостровом вклинена над струмком» - таке ускладнене значення має коротке литовське слово įvoda: пор. p. Ївотка, с. Ївот, а також Ивье та Ивенец Білорусі: = įvoda[21]

А як не поле підходить до річки, то хоч лука над річкою: пор. р. Ушня (3), Ушиця, Ушивка Чернігівщини, Ушомир на Житомирщині:= užnaša «лука над річкою»

Назву селища Баничі можна було б відтворити з литовської як Скотарське або Чабани: виявляється, ця назва має аналоги на Курщині — Банищи (2) та, очевидно, в Білорусі — Банюкі: = bandykštis «худоба», bandìšius «пастух, скотар».

По селах ткали полотно не тільки для власного вжитку, а й на продаж: пор. с. Дробишів і Дробці Чернігівської обл.: = drobė «полотно».

На Чернігівщині, на лівому, південному березі Десни, могло бути традиційне місце торгівлі (кримською?) сіллю: с. Друцьке Чернігівщини, пор. ст. Друцька Київщини, м. Друцк Білорусі і, нарешті, лит. місто Друскінінскай (Druskininkai): = druskà «сіль». (прим. можна згадати також і галицький Трускавець – прямий аналог Друскінінскай)

Часто подибувані назви сіл Гудове, Гудівщина, Гуделі, Гуделяты, Гуделишки вказують на те, що заселені вони були білорусами, але назви свої дістали від сусідів-литовців: = gudas, gudė «білорус, білоруска»[22]

Назви с. Дейнечине Сіверщини, Дейнеки, Дейнеківка Полтавщини пов’язані з прусською назвою ятвягів (пор. білор. назву польського с. Dojnowo / Дайнова — Ятвязь): = пруськ. Dainava «ятвяги»[23]

Проте очевидно, що на Сіверщині й Полтавщині ці назви — вторинні, мабуть за прізвиськом котрогось із перших поселенців — Дайнеки. Дійшов сюди слабкий відгомін і самої ятвязької мови: Дрижина Гребля і Недриґайлів Полтавської області (як і пол. Dryga, Drygaly) вказують на вихідців із Західної Білорусі: = ятв. dryga «дрегович»[24]

Мешканці сусідніх сіл примічали не тільки етнічну чи мовну належність сусідів — окрім Гудових, Дайнек, Дриґ пізніше з’явилися топоніми на зразок Хохловок, Ляховок, села Черкаські (тобто козацькі, від тат. сегіkesi «вояк») і Сорочинські (тобто «сарацинські»: пор. тодішню назву сорочинське пшоно «рис»).

Часом мешканці села діставали від сусідів якесь прізвисько за характерною зовнішньою рисою їхньої ходи, побуту абощо. Так, назва с. Клишки — з чудово збереженим отим найхарактернішим литовським наростком –шки- пов’язана також з литовським запозиченням клиша «людина, що, йдучи, зачіпає ногою за ногу в кісточках»[25]: пор. с. Клишино Курщини, Кльішфічьі Білорусі і діал. білор. (Новогр.) клыпша «цибатий, цибань, люди на з довгими незграбними ногами»[26], а також пол. діал. ktysza знев. «нога», ktyszun «той, що незграбно ходить» і лит. с. Klišiai[27]: = klìšis, -ė «клишоногий», klišinėti «тягтися, брести».

Одне з урочищ під Нарбутівкою має назву Гаркалівщина[28], початковою формою якого могло бути лит. *Gargliškis «цибатий, той, що незграбно ходить великими кроками»: = пор. garglinti «незграбно йти (великими кроками)»

Слід гадати, що мешканці с. Тулиголове (очевидно, заміжні жінки) за давнім звичаєм «закутували» голош, (етнографам добре відомий цей місцевий тип українського головного убору), пор. ще Тулушку під Конотопом, с. Тулію на Чернігівщині біля Дніпра і особливо с. Конюшки - Тулиголови Львівської обл. в Галичині: = tūloti «тулити, закутувати»

Завершуючи цей огляд реалій життя населення Сіверщини XV століття через значення місцевих назв литовського походження, слід підкреслити ще одну характерну особливість цієї топоніміки. На користь трактування Сіверщини як реліктового периферійного регіону поширення литовських мовних впливів про мовляє, зокрема, і те, що деякі збережені тут і по сусідству місцеві назви не мають аналогів на інших теренах (тобто є унікальними), але задовільно пояснюються безпосередньо литовським мовним матеріалом.
Такий стан відповідає «правилу периферійних архаїзмів», згідно з яким на околиці ареалу слово часом живе справді дуже довго (ефект ретардації, тобто, вповільнення, затримки)[29].

До вже наведених прикладів назв с. Грибаневе, Генавщина, Сажалка Сіверщини, Криски Чернігівщини можна додати ще назви р. Свеса, = šviesà «світло», = šviesùs «світлий», с. Месензівка під Нарбутівкою і с. Шапиха Чернігівської обл. = mėsìngas «м'ясний», = šapas «солома».

Литвини, жаґуни, джиґуни

Такий докладний «хатній» характер литовського освоєння Сіверщини потребує певних пояснень. Як відомо, ще в дослов’янські часи, за даними археології та історії, балтійська присутність у Наддесенні й на р. Оці, не кажучи вже про Білорусь, мала дуже давні корені і навіть зафіксована в літописах на початку слов’янської інфільтрації до цих країв (пор. згадки про племена голяді під 1053 і 1147 pp.)[30]. Однією з численних мовних ілюстрацій до цього періоду може бути і слово зегзиця «зозуля», вжите в Плачі сіверської княгині Ярославни «в Путивлі на заборолі» як сказано в «Слові о полку Ігореві». Нащадки цієї назви — зязюля і зозуля — живуть тільки в білоруській та українській мові, усі ж інші слов’яни називають цього птаха інакше[31]. До предкової зегзиці, давньослов."зег'за" напрочуд близьке досі литовське дієслово žagsėti «гикати, мати гикавку», що дає підстави трактувати назву птаха як балтійське запозичення.

У світлі цих та численних інших даних литовське осадництво в Наддесенні та Посеймщині в XIV-XV століттях виглядає як експансія підданців тоді ще молодої феодальної литовської держави. Про те, що осадники з північного заходу були саме литвомовні, незаперечно свідчать сотні литовських топонімів тут і далі на схід, скупчених по долинах великих і малих річок — найдавніших шляхів освоєння тодішнього лісового краю (див. мапу на с.161).

І от уся ця територія з усіма своїми сотнями вже заселених литовськими осадниками сіл і слобід (з литовськими ж таки назвами) опиняється 1503 року волею місцевих православних феодалів у складі Московської держави. Зрозуміло, що нові умови сприяють слов’янізації населення, очевидно, швидшій на сході — на Курщині й Орловщині — і повільнішій на Сіверщині, де литовська мова цілком могла дотривати в острівних ареалах до поновного — через 115 років — приходу литовсько-польської держави.

Прямих свідчень про етномовну ситуацію на землях, повернутих Москвою Великому князівству Литовському, і в тодішніх документах немає, проте вони містять деякі колоритні для історика подробиці. Так, про масштаби територіальних поступок Москви дає уявлення текст укладеного 1 грудня 1618 року Деулінського перемир’я, у якому серед іншого сказано: «Ми, ВЕЛИКОГО государя бояри і всього ВЕЛИКОГО Російського государства ВЕЛИКІ посли, за велінням ВЕЛИКОГО государя нашого, за порадою бояр і всього ВЕЛИКОГО Російського государства всяких чинів людей ПОСТУПИЛИСЯ городів Смоленська, Білої, Дорогобужа, Рославля, городища Монастирського, Чернігова, Стародуба, Попової Гори, Новгорода-Сіверського, Почепа, Трубчевська, Серпейська, Невелі, Себежу, Красного та волості Велізької з тим, що до тої волості віддавна потягло...» Москва зобов’язувалася «віддати ці городи з нарядом, з усякими гарматними запасами, з посадськими людьми і з повітовими з рільничими селянами, опріч гостей і торгових людей». А польсько-литовська сторожа погоджувалася московське «духовенство, воєвод, приказних і служилих людей відпустити до Московського государства з усім маєтком»[32].

Про активність нового етапу освоєння «литовськими людьми» порубіжних земель стає відомо із запису про державну нараду 12 жовтня 1621 року в Кремлі: «Говорили великі государі про те, що... задори з литовського боку робляться многі: у Путивльському, Брянському... повітах литовські люди почали в государеву землю вступатися, остроги і слободи ставлять, селітру в Путивльському повіті в 70 місцях варять, будники попіл палять, рибу ловлять і звіра всякого б’ють, на прикордонних дворян і дітей боярських наїжджають, б’ють, грабують, з маєтків зганяють...»[33]

Новоприєднані землі були поділені між Польщею і Великим князівством Литовським приблизно по лінії сучасного північного відтинку українсько-російського кордону: Стародубщина і Смоленщина відійшла до Литви, а Чернігово-Сіверщина — до Польщі. Хоч як дивно, короткий (всього 30-річний) період перебування Чернігово-Сіверщини в складі Речі Посполитої залишив досі помітний слід у топоніміці: пор. назви з неповноголоссям (м. Кролевець, с. Кроловець-Слобода (тепер — Кролевець-Слобідка) під Новгородом-Сіверським, ст. Блотница біля села з пізніше «підправленою» назвою Болотниця), іншими типовими польськими рисами (села Заязд, Згурівка, Гензерівка, Смоляж Чн, Свірж), пор. також с. Ляхівка, Ляшківка тощо. За той самий час чернігівська аристократія поповнилася численними польськими шляхетськими родами, місцева еліта литовського походження була прийнята до польських гербів[34], а Чернігів одержав герб з типово польським геральдичним символом «orze¬czarny ze krzy≈em zotym».

Від 1648 року історія Чернігово-Сіверщини вже невіддільна від історії Лівобережної України, згодом — Гетьманщини і Малоросії. Проте ще «якихось» півтораста років тому на Полтавщині й півдні Чернігівщини називали литвинами «всіх жителів задесенських, які говорять білоруською говіркою», а Литвою звали землі «від Десни до Смоленської губернії та Білорусь», ще ж раніше — всі землі, підвладні ВКЛ, «тому вся Україна в літописах названа Литвою, а жителі її — литовськими людьми»[35]. Про те, що в XIX сторіччі на Лівобережжі литвинами називали власне білорусів, свідчить і словник Б. Грінченка, який, зокрема, перекладає литвинський тільки як «белорусский», і промовисті словникові ілюстрації того ж таки П. Білецького-Носенка: «Лихо нападе лицвина, коли не дзекне» — Помре литвин (білорус), як замість де не скаже дзе. І в іншому місці: «Закутати... У задесенців: закутаць»[36]. Старші люди в с. Клишки донедавна називали поблажливо білорусів дзяґунами, пояснюючи, що так їх звуть саме за «дзекання». Цікаво, що в світлі цього тепер географічно віддаленого від Литви факту стає зрозумілішою місцева назва литовської говірки далеко на заході — у ще тримовному на 1960-ті роки селі Lazūnai (Lazdūnai, Лаздуны) на Гродненщині: жаґунська мова (а її носії — жаґуни)[37]. Очевидно, ці назви вказують на типове литовське «жекання» місцевих селян: лит. ežeras «озеро», žvaigžde «звізда, зірка» тощо. Тоді чи не сюди ж належить і літуанізм укр. джиґун, білор. жыгун — у первісному значенні — «вістовий, учасник походу»[38].

Скорочення литвомовного ареалу в XVI сторіччі відбувалося не лише на втрачених ВКЛ землях, але після Люблінської унії 1569 року — і в самому ВКЛ, на теренах теперішньої Білорусі. Перед тим слов’яномовні були лише її 4 периферійні райони (навколо Полоцька, Вітебська, Гомеля, Мозира), решта ж входили до «власне Литви». Порівняно швидке зникнення двомовності серед колишніх підданців ВКЛ — литвинів (не плутати з етнічними литовцями) — досі живить різні версії їхньої подальшої історичної долі. З усього сказаного виходило б, що середньовічні литвини — етнічно мішане литовсько-слов’янське населення ВКЛ — були реально двомовними, поки проживали в межах ВКЛ, а згодом зазнали слов’янізації. Більшість їхніх нащадків — це теперішні білоруси, для яких історична назва їхньої батьківщини — «також» Ли’тва, і які за нашої пам’яті ще раз змінили свою мову. Незначна частка нащадків литвинів входить тепер і до складу українського етносу (саме на Чернігово-Сіверщині), а інша частка — до російського (на Смоленщині й Західній Брянщині). Справді, за Ф.Карським, Смоленщина донедавна була територією поширення цілої діалектної групи білоруської мови, а на Стародубщині й досі розміщені «по суті не російські, а центрально-білоруські говірки»[39] — не випадково цю територію сучасні дослідники не включають до системи говірок російської мови[40]. Сама ж білоруська мова, на думку славістів, є перехідною від української до російської, з кожною з яких пов’язана то одними, то іншими своїми особливостями. Власне ж білоруські характерні ознаки нечисленні й виникли порівняно недавно, зокрема, вже згадане «цекання» відоме від XV-XVI storiç[41].

Межове діло про «литовські» поселення

Після смерті польського короля Сиґізмунда у квітні 1632 року Москва сподівалася скористатися періодом міжкоролів’я для відвоювання втрачених земель, проте, як відомо, знову зазнала поразки і за Полянівським «Вічним миром» зреклася «навічно» всіх земель, втрачених за Деулінським перемир’ям. Однак делімітація нового кордону затяглася надовго, і взимку 1638 року до Варшави були знову послані московські посли. Серед інших справ на сеймі вони мали і «про межове діло оголосити», що затяглося поза посольським договором на довгий час через непоступливість і впертість королівських суддів. Як свідчать тогочасні документи московської сторони, з польського боку «на Путивльський рубіж присланий у межові судді біскуп київський, який у цій справі сам позивач і робить, що йому потрібно; в царської величності землі вступився неправдою, догоджаючи київським і чернігівським людям, які ті землі засіли»[42].

На жаль, нам приступні лише такі опосередковані, хоч і вкрай важливі для теми, свідчення джерел. Проте показово, що, повернувшися з Варшави, посли у своєму звіті з рідкісною для московської дипломатії відвертістю «щодо межових справ відповіли, що ВСЯ ПРАВДА НА ПОЛЬСЬКІЙ СТОРОНІ»[43] (!). Очевидно, що в самому документі таки було сказано більше, адже коли цар зажадав від своїх воєвод висловити думки з цього приводу, то один з них — князь І. Ґоліцин — зробив це в такій формі: ,Литовські міста, села і слободи поставлені на государевій Путивльській землі — усього не запам’ятати; гріхом своїм я безпам’ятний, судження дати на таку велику державну справу за моїм малим розумом думка моя не осягне»[44].

З викладеного якнайочевидніше випливає, по-перше, що попереднє литовське осадництво було-таки масовим явищем («усього не запам’ятати», «велика державна справа») і, по-друге, що в литовсько-польської сторони були якісь переконливі для Москви аргументи на користь саме литовської належності цілком певних населених пунктів (на це вказує початок фрази: ,JCompi... міста, села і слободи...»). Найприродніше припустити, що таким незборимим аргументом могла бути тодішня литвомовність принаймні старшої частини населення «литовських міст, сіл і слобід» — разом з їхніми віддавна вживаними і також литовськими назвами.

Про тодішній обсяг значення виразів «Путивльська земля», «Новгород-Сіверський повіт» тощо вдалося дізнатися ще з одного документа 1643 року, коли до Польщі знову були виряджені посли в старих справах — про титул і розмежування путивльських земель. Зокрема, про межову справу посли домовилися так: спірні міста Гадяч і Сарський відходили до Польщі; за це поляки відступали Москві Охтирку, Недригайлів і ще кілька городищ, «місто Трубчевськ з повітом і волостями, а також село Крупець у повіті Новгорода-Сіверського (!) та інші села і «деревні»по лівій стороні річки Клевені, які вклинилися до Путивльського повіту»[45].

На підставі цього документа можна впевнено твердити, що до 1643 року села навіть по лівому березі р. Клевені (тепер — у Курській області Росії) ще входили до прикордонного Новгород-Сіверського повіту Речі Посполитої, з якого й були тоді передані до Путивльського повіту Московської держави (див. мапу: с. Крупец на схід від Глухова). Крім того, з тексту однозначно випливає, що в той час від Новгорода-Сіверського до р. Клевені не існувало жодного іншого повітового центру (через малолюдність тодішніх Глухова, Кролевця і поготів Шостки), а державний кордон проходив між Новгород-Сіверським і Путивльським повітами.

Напрошується питання — чому саме Сіверщина стала справжнім форпостом середньовічного литовського осадництва на південному сході? Шлях до можливої відповіді підказує конфігурація тодішнього Віденського воєводства — од Вільна майже до Гомеля, — воно простягається клином між князівствами Клецьким, Слуцьким і Київським з півдня — і Полоцьким, Вітебським та Мстиславським з північного сходу. Певно, цю форму та її географічну орієнтацію зумовили зручні для пересування водні шляхи від теперішньої Литви на південний схід по річках Березині, Птичі, Свіслочі, Дручі. Заданий у такий спосіб загальний напрям переселень на нові землі неминуче виводить після Гомеля на Новгород-Сіверський. Складається враження, що на території Білорусі цей литовський міграційний потік сприяв різкішому перепаду майбутніх мовних відмінностей між двома основними діалектами білоруської мови, досі роз’єднаними хрестоматійно відомим Лідсько-Лоєвським пасмом ізголос, яке поділяє практично навпіл масив сучасних білоруських говірок[46].

Від самого початку перебування Чернігово-Сіверщини в складі ВКЛ видно першорядну ролю Новгорода-Сіверського, якої надавала місту литовська держава. Так, уже 1388 року Новгород-Сіверським князем є литовець Дмитрій Корибут (Dmitrijus, Koributo), після збройного виступу якого проти князя Вітаутаса (Вітовт, Vytautas) сюди призначено князем знову литовця Федора Любартовича (Fiodoras, Liubarto) 1392 p. 1407 року тут уже княжить Швітріґайла (Свидригайло, Švitrigaila), брат великого князя Йогайла (Яґайлo, Jogaila), який через рік тікає до Москви. Новгород-Сіверський полк у складі війська Вітовта брав участь (цікава деталь: разом з загоном татарської кінноти) в Ґрюнвальдській (Жальгіріській) битві 1410 року проти тевтонців. Очевидно, що Новгород-Сіверський був стратегічно важливим для Литви містом на середній Десні, яке прикривало з півночі основну водну артерію краю; він водночас лежав на найкоротшому шляху з литовської метрополії до далеких східних земель на Посеймщині (Курщина), де досі також збереглося чимало литовських топонімів (див. мапу). Саме тому, коли 1499 року Іван III «прийняв на службу» князів Можайського та Шем’ячича й оголосив через це війну Литві, то список перебраних Москвою міст відкриває Новгород-Сіверський[47]. Виняткова ж загущеність литовських ойконімів між Новгород-Сіверськом і Путивлем прямо вказує на давнє використання осадниками зручного водного шляху по р. Шостка та Єсмань, уздовж яких згодом проліг і ґрунтовий шлях між цими містами.

Хто ж дав ті литовські назви і коли то все було?

Повну втрату історичної пам’яті про це в заклопотаного проблемами сучасності громадянства прекрасно відтворив В. Заїка в передмові до нової книжки В. Ткаченка. Випереджаючи розгубленість читача, він пише: «Історія роду Нарбутів зберігає і певні загадки. Наприклад, як могла опинитися на Глухівщині людина литовського походження?..»[48]. А однак цих «людей литовського походження» була тут у ті часи тьма тьмуща, і, судячи з численності назв поселень, становили вони тоді на Глухівщині чи не більшість населення. Тільки в самому Глухові не жили (хіба що на Веригині), бо після чуми 1348 року про місто майже 300 років немає відомостей.

Та й були ці литовські події справді дуже давно: не «до війни», не «до революції», і не «до возз’єднання», і навіть ще задовго «до роз’єднання» з Москвою (1618 p.), — бо аж до першого з’єднання з нею півтисячі років тому. Зате тривали перед тим півтораста років, продовжуючи попередні етнічні процеси. На такому часовому відрізку побутова пам’ять — легенди, перекази (якщо вони вчасно не записані) — вгасає і в інших народів. Справді, наші сучасники на Заході й Сході вже не пригадають вам перших вражень своїх предків про відкриття Америки чи початок Реформації або про прихід до влади династії Сефевідів в Ірані (1501 p.). Проникати в ці історичні глибини — нормальне завдання вчених. А їхня громадська функція — нагадувати про з’ясоване й вивчене новому поколінню «свого» соціуму. Саме так у колективній свідомості й підтримується певна, знову ж таки, своя «соціокультурна таблиця» (А. Моль).

І про кінець Візантії (1453 p.), і про війну двох троянд в Англії (1455-1485 pp.) сучасний громадянин України знає, звичайно, не з родинних переказів про предків-очевидців або учасників подій, а тому, що вчив це в школі, щось про це читав, може — бачив у кіно. Учасники потужних міграційних потоків з Литви й Білорусі на Сіверщину жили в ті самі часи і так само прагнули не втратити історичного шансу. Їм було ніколи, пізніші історичні події не давали вгору глянути, етноси перетоплювалися в казанах нових держав, — де ж тут місце для рефлексії?

Згодом до книжок, правда, дещо просякло: якщо йдеться про прізвище Нарбутів, то, як виглядає, воно було ще 500 років тому в литовського посла до Москви Станіслава Нарбутовича[49]. Але чи ж хто поцікавився, чи є тут якийсь дальший зв’язок? Лише в найзагальніших рисах про литовський період говориться в школі. Малознані художні твори про нього (хіба що «Свіччине весілля» Івана Кочерги). Немає ще фільмів. А час квапить, бо останні Литвишки й Нарбутівки на очах зникають як перешкода для розквіту життя в інших місцях. Об’єктивно це й затирає ТУ історичну пам’ять (як нас довго вчили — «кляте минуле»), — заразом готуючи таку ж долю й собі.

Живим втіленням і продовженням того минулого ще донедавна була незначна, але важлива соціальна меншина — чернігівська спадкоємна аристократія з помітною часткою родів литовського походження: Бутовичі, Гудими, Нарбути, Бублики, Велентії, Галецькі, Гудовичі, Домонтовичі, Єсимонтовичі, Круп’янські, Піроцькі, Понирки[50]. Як бачимо, ще якихось 80 років тому Г. Нарбут не сприймався як унікальна «людина литовського походження» на Глухівщині, і спадкоємність епох відчувалася реальніше. Чи справді загибель цих родів була неодмінною історичною умовою відомого дальшого «розквіту» цього краю — залишимо судити історії. Хочемо того чи ні, але вони ще уособлювали (за Шпенґлером) стадію інерції середньовічної литовської держави, — і таки були її персистентами.

Серед глухівських прізвищ литовську етимологію мають Балдовські, не виключено, що мали Шапоріни й Бортнянські. Також і прізвище Хоботня, ймовірне, має литовське походження від kabatnia (chobotnia) - запруда, загата. У сільському побуті де-не-де балтійська стежка веде ще до Губріїв, Цьомок, Дейнек, напівзабутої сусідки Шустихи. Окрім прізвищ і прізвиськ старше покоління зберігає ще по селах останні мовні свідчення про свою колишню рідну мову[51]. Це вже, скажімо, стадія ретардації[52] або стагнації.

Новим поколінням у спадок залишається топоніміка. Вагомий литовський релікт.

Час підбити підсумки.
Обстежений значний пласт литовських назв водоймищ і населених пунктів Чернігово-Сіверщини у своєму звуковому й морфемному матеріалі виявляє характер пізніх запозичень і міг сформуватися переважно лише в межах ВКЛ внаслідок масового литовського осадництва на цих землях. Ні до, ні після перебування Чернігово-Сіверщини в складі ВКЛ (1355-1503 pp.) таких сприятливих для поширення литвомовного населення умов тут не було.

1. Носіями осадництва були як литовські феодали та імениті міщани, нащадки яких становили помітну частку чернігівського дворянства ще на початку XX сторіччя, так і численні посполиті литовці, що, слід гадати, становили переважну або значну частину населення в селах і слободах з литовськими назвами. Окремі села закладали й білоруси на південь від основного ареалу теперішнього поширення їх.
   
2. Очевидно, саме цей масовий приплив литвомовних осадників до Сіверщини (та меншою мірою до Чернігівщини) і став справжньою причиною політичної кризи у ВКЛ 1499-1500 років, коли під приводом гонінь на віру місцеві православні князі (щоправда, скориставшись своїм офіційним юридичним правом), перейшли разом з усіма підданцями та землями під зверхництво Москви.
   
3. Після цього переходу неминучою стала слов’янізація місцевих нащадків литовських осадників. Так з його південного сходу почалася інволюція (скорочення) ареалу литовської мови — спочатку приблизно до меж теперішньої Литви та Білорусі (без чотирьох уже й раніше білоруськомовних територій навколо Полоцька, Вітебська, Мозиря і Гомеля), Підляшшя й Сувалщини, а згодом — до Литви в її сучасних межах. Останні епізоди білорусизації литовців подекуди (зокрема, над верхнім Німаном) розтяглися на ціле XX сторіччя.
   
4. Хоч поступова українізація (прим.: коректніше "русинізація") населення колишніх сіл і слобід Чернігово-Сіверщини (а на півночі регіону — білорусизація їх) особливо прискорилася від XVII сторіччя, але навіть тепер, через 300 років, місцеві українські говірки все ще зберігають локальні літуанізми в словнику, окремі прізвища і прізвиська литовського походження, а також елементи литовської сільської матеріальної культури (часто разом з їхніми литовськими назвами).
   
5. У період литовсько-української двомовності цих земель (імовірно — до XVII, а може й до XVIII сторіччя) в разі, коли в молодшого покоління мовців виникала потреба виразити давні місцеві назви в новій мовній формі, певний час могли побутувати подвійні, двомовні топоніми на зразок наведених П. Ґаучасом Гірьі-Гаевцы або Дайнова-Ятвязь. Так, цілком імовірна давня назва численних Обірків — Погіри, Заболоть — Ужбалі, а Студенків — Шалтішкі. Проте в інших — і, як бачимо, численних — місцевостях цього не сталося, певно, внаслідок ретардації — вповільненого, затриманого перебігу зміни мови, довшого періоду співіснування двомовних і одномовних поколінь у сільській громаді.
   
6. Проте на певному новому якісному етапі слов’янізації населення (після повного зникнення старшого покоління — носіїв литовської мови) збережені литовські географічні назви втратили свій звичний зв’язок з апелятивною (загальною) лексикою у свідомості селян, які разом із засвоєнням нової — української або білоруської — мови перейшли до іншого ментально-культурного кола. Відтоді починається слов’янська адаптація цих назв, пов’язана з неминучим розмиванням первісної їх литовської морфемної структури та подальшою її деформацією. Сприймані вже як монолітне, нерозкладне ціле, окремі литовські топоніми дістають ще й слов’янський наросток, а основа їх зазнає дії «народної етимології» шляхом пристосування до осмисленішого, «зрозумілішого» слов’янського звучання. На тлі цих масових явищ лише поодинокі литовські назви збереглися практично без змін як релікти: Шалойки... Клишки... Полошки.
   

[1] Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. — С.52.
[2] Невская Л. Г. Словарь балтийских географических апеллятивов // Балто-славянские исследования. 1986. — Москва, 1988. — С.366 -367.
[3] Там само. — С.340.
[4] Див. тут і далі: Lietuvos TSR upių ir ezerų vardynas. — Vilnius, 1963.
[5] Топоров B. H. Baltica Подмосковья // Балто-славянский сборник. — М., 1972. — С.243.
[6] Невская Л. Г. Зазнач. праця. — С.315.
[7] Топоров В. Н. Балтийский элемент в гидронимии Поочья. I. // Балто-славянские исследования. 1986. — Москва, 1988. — С.175.
[8] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелi. — С. 75-76.
[9] Лаучюте Ю. А. Зазнач. праця. — С. 111.
[10] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралeлi. — С.79.
[11] Там само.
[12] Ткаченко В. Нарбутівка і Нарбути. — Суми, 1988. — С.17.
[13] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралeлi. — С.76.
[14] Топоров В. Н. Балтийский элемент в гидронимии Поочья. І. — С.162.
[15] Ткаченко В. Зазнач. праця. — С.10.
[16] Гаучас П. Зазнач, праця. — С.203.
[17] Лаучюте Ю. А. Зазнач. праця. — С.94. (Посилання на Непокупного A.P.)
[18] Невская Л. Г. Зазнач. праця. — С.326.
[19] Непокупний А. П. Балтійсько-українські взаємозв’язки і паралелі. — С.72.
[20] Інакше див.: Топоров В. Н. Baltica Подмосковья. — С.167.
[21] Невская Л. Г. Зазнач. праця. — С.332.
[22] Gaučas P. Зазнач. праця. — С.197, 202.
[23] Там само. — С.203.
[24] Там само. — С.201.
[25] Грінченко Б. Д. Словарь української мови. — К., 1908. — Т.2. — С.251
[26] Лаучюте Ю. А. Зазнач. праця. — С.46.
[27] Гаучас П. Зазнач. праця. — С.203.
[28] Ткаченко В. Зазнач. праця. — С.16-17.
[29] Судник Т. М. Lazūnai. Литовская, белорусская и польская фонологические системы // Балто-славянский сборник. — Москва, 1972. — С.20.
[30] Седов В. В. Гидронимия голяди // Питання гідроніміки. — К., 1971. — С.135-136.
[31] Общеславянский лингвистический атлас: Серия лексико-словообразовательная. — Москва, 1988. — Вып. 1. — Карта № 21.
[32] Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Москва, 1961. — T. 5. — С.116.
[33] Там само. — С.158.
[34] Лукомский В. К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. — K., 1993. — С.ХХ.
[35] Білецький-Носенко П. Словник української мови. — К., 1966. — С.210.
[36] Там само. — С.114,145.
[37] Судник Т. М. Зазнач. праця. — С.20-21.
[38] Пор.: Лаучюте Ю. А. Зазнач. праця. — С.109-110.
[39] Николаев С. Л. Следы особенностей восточнославянских племенных диалектов в современных великорусских говорах. 1. Кривичи // Балто-славянские исследования. 1986. — Москва, 1988. — С.120.
[40] Энциклопедический словарь юного филолога / Сост. М. В. Панов. — M., 1984. — Карта перед С.65.
[41] Lehr-Spawiñski T., Kuraszkiewicz W., Sawski F. Przeglåd i charak-terystykaj•zyków sowiañskich. — Warszawa, 1954. — S.110.
[42] Соловьев C. M. Зазнач. праця. — Т. 5. — C.189-192.
[43] Там само. — С.193.
[44] Там само. — С.194.
[45] Там само. — С.249.
[46] Энциклопедический словарь юного филолога. — С.58.
[47] Соловьев С. М. Зазнач. праця. — Т.5. — С. 249.
[48] Ткаченко В. Зазнач. праця. — СЗ.
[49] Соловьев С. М. Зазнач. праця. — Т.З. — С.118.
[50] Лукомский В. К., Модзалевский В. Л. Зазнач. праця. — С.17-140.
[51] Чудернацьке прізвисько «Лупа Грабуздов», дане Г. Нарбутом своєму сусідові, старосвітському хуторянинові Луці Гарбузову (Ткаченко В. Зазнач. праця. — С.32, 37), — насправді доводить, що Нарбути ще вживали литовську назву широколистої болотної трави — grabūzdas (Гринавецкене Е. Й. та ін. Зазнач. праця. — С.387), та й lūpa означає по-литовському — «губа».
[52] Судник Т. М. Зазнач, праця. — С15.

Примітки ІЦ Полісся. Докладніше про автора дослідження, Костянтина Миколайовича Тищенко, можна прочитати тут. 

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: